Наталія Ткачук разом із родиною тікала від російської окупації. У вересні 2022 року вони були вимушені покинути своє рідне село Благодатне, що у 20 кілометрах від Херсона. Доля привела їх у Житомир. Тут вони оселилися, отримали статус внутрішньо переміщених осіб та почали будувати життя наново.
Нині Наталія активно волонтерить та навіть створила ініціативну групу «Позитивні переселенці», аби допомагати постраждалим від війни.
Жінка розповіла нам про те, як під тиском погроз та залякувань від окупантів, вони полишили свої домівки та вирушили у дорогу.
«Ми виїхали трьома родинами: моя родина — в мене двоє дорослих дітей, родина моєї сестри — в неї двоє менших дітей, і родина моєї невістки — в неї одна дитина. З окупованої території ми виїжджали через перевізника, змушені були заплатити великі гроші. Ми з сестрою є вчителями. Тоді був саме такий час, коли рашисти оголосили полювання на вчителів та дітей. Вони прагнули запустити російську систему освіти, яка не запущена і понині, але ми дуже боялися за своїх дітей. Нам дійсно казали, що ось ми "заберем, полечим в Крыму, вернем и будем где-то там их учить". Були такі, які приходили до нас просто "пообщаться" з автоматами і казали: "а что вы по русским программам не будете работать?". Звичайно, що ми не будемо — і так ми зрозуміли, що нам треба вирушати. Це був такий поштовх для того, щоб ми все кинули і поїхали», — розповідає Наталія Ткачук.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук (Віра Шматенко, Наталія Ткачук, Галина Ткачук)
«Виїжджали через Запоріжжя. І коли ми сіли в потяг Запоріжжя-Київ, ми зрозуміли, що вирушили зовсім в інший світ. По-перше, було холодно, бо ми вирушили з пекучого півдня на північ нашої країни. По-друге, коли ми вперше зайшли в український магазин, ми просто плакали, від того, що бачили: це наш магазин, це наші товари, це наша гривня», — пригадує вона.
Адаптація у новому місті та перші враження від Житомира
Помешкання вони шукали самостійно. Через знайомих знайшли контакт і дізналися про наявність вільної хатинки у Житомирі. Вирушали вони у повну невідомість. Коли прибули сюди восени, родина відразу відчула сильний контраст — південний клімат, з його жарким повітрям та сухими вітрами, значно відрізнявся від помірної і лісистої Житомирщини.
Наталія каже, що не вони обирали місто — це місто обрало їх.
«Поїхали в невідомість — у нас навіть фотографій цієї хатини не було. Ми навіть не уявляли, де знаходиться цей Житомир… Коли ми тільки заїхали сюди, місто здавалось нам дивним. Тут дуже багато рослинності: ялини, яблуні, інші дерева, які ростуть серед міста. Це був справжній шок, адже у нас клімат досить суворий, і якщо дерева є, то вони досить невеличкі. Віють сухі вітри, повітря розпечене. Ми просто дивувалися, казали, що це місто в лісі: між трьох річок, там білки стрибають, там солов’ї співають. Для нас це було незвично. Зараз вже звикли. Це ж Житомир. Він просто не може бути іншим. Тепер Житомир для нас є цілісною картиною — із людьми, які нам зустрічаються, які нас оточують, і сама атмосфера. І воно з часом вже стало рідним містом», — розмірковує переселенка.
Звикнути до нових умов життя було зовсім нелегко, але їхня згуртованість і комунікабельність допомогли знайти підтримку та ресурси.
«Спочатку було важко адаптуватися. У нас не було тут жодних знайомих. Взагалі не розумієш, куди звертатися. Ось є Прозорий офіс, куди ми прийшли, ось є мінімум інформації, а що робити далі? До того ж ми ще були дуже злякані від окупації, від обстрілів. Ми не розуміли, що робити. 3 вересня ми заїхали у порожню хату. І що робити? Ну як? З чого? Як ти все це організуєш? Перший час ми спали на підлозі, діти вчили уроки на підвіконні. Прозорий офіс був ключовою точкою відліку, від якого ми рухалися далі. Велику роль зіграла наша комунікабельність: "А як ви думаєте, а якщо ми туди, а якщо так?". Людина, яка просто приїжджає, то їй дуже важко. З часом ми вийшли на фейсбук-групи, познайомилися з багатьма людьми, які понині є нашими найкращими друзями. Було важко, але цю ситуацію полегшало те, що нас було троє — три мами. Ми опікувалися одним. Ми стягували в цю хатину все. Заради того, щоб дітям було комфортно», — ділиться спогадами Наталія.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук
Труднощі та успіхи: соціалізація, освіта та пошуки роботи
Наталія наголошує на важливості збереження освіти та соціалізації дітей в нових умовах. Саме це стало їхнім пріоритетом після переїзду в інше місто.
«У Прозорому офісі ми нам дали довідку, що ми офіційно є переселенцями. І ця довідка дала початок нашому життю тут. Я завжди кажу, беріть з нас приклад, бо коли ми тільки приїхали, моя сестра пішла в ліцей №2 та віддала дітей на справжнє навчання. Це найперше, що було зроблено. Це було неабияк важливо, тому що все, що ми робимо, це заради дітей, заради їхнього благополуччя. Однією з головних умов було те, що діти, коли заїдуть сюди, будуть вчитися за партами, з однолітками, а не за екраном телефону чи планшету. Це і понині наша основна мета — залучення дітей в соціум, до однолітків», — зазначає жінка.
Вона зазначає, що проблем з пошуком роботи у неї не виникало. Навпаки, директорка школи, у якій працює переселенка, відразу зрозуміла та підтримала її. Наразі Наталія працює вчителем біології у ліцеї №24, а її сестра викладає українську мову в ліцеї №14.
«Я просто зайшла в 24-й ліцей і звернулася до директорки — Ганни Павлівни. Вона чудова директорка та сильна духом людина. Коли я сказала їй, що дуже хочу працювати біологом, але також є волонтером, вона зрозуміла. У мене був зручний розклад уроків, аби я встигала і працювати на роботі, і займатися волонтерством. Я їй дуже вдячна за те, що вона пішла мені на зустріч. Вона також активно займається волонтерством у великих масштабах: опікується багатьма питаннями, включаючи ліки і дрони. Я волонтер з меншими обсягами, але це також поєднало нас, і я вдячна за можливість працювати в 24-му ліцеї. Мені пощастило», — розповідає Наталія Ткачук.
Окрім серйозних викликів, таких як пошук робота та облаштування помешкання, виникали й інші дрібні труднощі. Зокрема, Наталія пригадує курйозні ситуації, що пов’язані з орієнтуванням на новій місцевості.
«Ми пересуваємось містом за допомогою гугл-карт та навігатора, а тому знаємо нові назви вулиць. Бувають такі смішні випадки, коли ми рухаємось за навігатором — звертаємося до житомирян і просимо пояснити, де певна знаходиться вулиця, вони не можуть відповісти. Ми не знаємо старих назв, бо їх в гугл-картах вже немає, а містяни не знають нових», — пояснює вона.
Син та донька Наталії вже також звикли до міста та налаштовані влаштовувати своє життя саме тут. Жінка з гордістю розповідає про успіхи своїх дітей у професіях та навчанні.
«Мій старший син, якому 21 рік, працює асистентом реабілітолога та фізтерапевта у "Лісовому березі". Навчається на першому курсі магістратури. І також він не випадково потрапив у це місто. Він дійсно допомагає хлопцям стати на ноги, виконує дуже класно свою роботу, стає спеціалістом в реабілітації і фізтерапії. Моя донька мріє вступити в Поліський національний на психолога. Вона закінчила 11 клас і це просто її мрія. Просто вона з цим лягає спати і прокидається: "Мама, я так хочу тут навчатися". Якщо дітям тут добре, вони тут прижились, то питання всього іншого вже відходить у інший бік», — ділиться вона.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук
Фінансовий стан та зміна світосприйняття
Як зазначає Наталія, соціальна допомога — грошові виплати — надається в більшості випадків надається новоприбулим переселенцям. Ті, хто тільки заїхав, отримують певну суму протягом перших півроку — 2 тисячі гривень на дорослого і 3 тисячі гривень на дитину. Після цього терміну переглядають їхні статки і залишають виплати тим, хто дійсно цього потребує. Соціальні виплати здебільшого отримують лише певні категорії населення, такі як пенсіонери.
«Коли нам тільки скасували виплати, було незрозуміло, як ми зможемо без них обійтися. Але з іншого боку, це стало великим стимулом піти на роботу, навіть для тих, хто сумнівався. Переселенці поділилися на кілька груп. Є ті, хто досі думають, що ми завтра повернемося додому. Є ті, хто соціалізувався і пустив тут коріння, як ми. Є ті, хто сьогодні тут, а завтра там», — пояснює Наталія Ткачук.
За її словами, в умовах війни матеріальні цінності втратили свою значущість, а коштів на необхідні речі їм вистачає для комфортного життя у Житомирі.
«Раніше цих коштів не вистачало. Справа в тому, що війна зробила свої корективи. Матеріальне більше не є цінним. Якщо ми маємо дах над головою, маємо що зварити їсти, живемо у безпеці, то все інше зараз не так важливо. Елементарні умови комфорту є, але війна зняла вершечок із переповненого. Те, що ми маємо, ми цим задоволені, ми за це вдячні», — каже переселенка.
Бажання допомоги: створення групи «Позитивні переселенці»
Наталія не зупинилась на досягнутому й вирішила ділитися своїм досвідом з іншими внутрішньо переміщеними особами, створивши ініціативну групу «Позитивні переселенці». Вона та учасники групи допомагають та підтримують новоприбулих. Група надає інформацію про місцеві ресурси, включаючи лікарні, школи та інші важливі установи, що значно полегшує процес соціалізації. Спочатку об’єднувалися лише херсонці, але з часом до групи долучилися переселенці з інших регіонів.
«Нами був створений блокнот, в який ми записували всі дані: контакти фондів, телефони організацій, куди звернутися, куди піти. Поступово накопичилася велика база даних, яка не мала залишатися просто блокнотом з корисними телефонами. Виникла ідея створити групу для таких самих, як ми. Взагалі потрібно приблизно пів року, щоб людина, яка тільки заїхала, змогла соціалізувалася, зрозуміла, де знаходиться лікарня, де пошта, де магазин, ознайомилася з містом і так далі. Людина, яка тільки приїхала в Житомир, яка нічого не знає, яка не приїхала до когось, а просто втекла від війни, потрапивши в нашу групу, вже через 2-3 місяці стає активною. Спочатку в вайбер-групу "П.П Позитивні переселенці" ми додавали тільки тих, хто з Херсону. З часом херсонці приводили своїх друзів з інших міст, окупованих територій, тих, хто теж є переселенцями. Межа, що це тільки херсонці, поступово стерлася. Тут є і Слов’янськ, і Харків, і Донецьк. Всі ті люди, які нам близькі по духу, які бажають досягти більшого і бути корисними та активними, вони є "позитивними переселенцями"», — зазначає волонтерка.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук
Жінка всіляко популяризує свою групу, адже хоче, щоб більше людей знали, куди можна звертатися по допомогу в разі потреби.
«Хочу, щоб про це почуло більше людей, яким потрібна допомога. Це важливо, адже ми втрачаємо час отого людського життя. Поки людина бігає в самоті, вирішуючи свої питання, наша база вже є – вона напрацьована. Ми знаємо, куди звернутися: щодо житла, їжі, роботи. Якщо є контакти, ми їх надаємо», — зауважує Наталія Ткачук.
Члени групи активно допомагають одне одному в різних життєвих ситуаціях. Група переважно складається з людей віком 50+ та наразі налічує понад 100 родин.
«Група постійно збільшується. Хтось приїжджає, хтось від’їжджає. Ми народжуємо. Народження малюків для нас відчувається так, ніби ми усі разом їх народжуємо. Це для нас дуже важливо, оскільки ті мами, які зараз народжують, є справжніми героями. Коли хворіємо — хворіємо разом. Коли потрібна допомога — допомагаємо. Якщо потрібні подушки чи інші речі, ми разом це забезпечуємо. Тягнемо все-все-все. Більшість переселенців заїжджають у порожні гуртожитки, оскільки це найдешевше житло, де можна хоча б почати. Тому ми, як на толоку, збираємося разом, допомагаємо, передаємо всі контакти, номери телефонів, займаємо чергу за допомогою. Є активні херсонці, які допомагають на машині, відвезли-привезли. Це справжня опіка для новоприбулих сімей, яка конкретно допомагає. Ми знаємо, куди саме варто звернутися: до Червоного Хреста, "Калини", тощо. Якщо приїжджає літня людина, то обов’язково допомагаємо заключити декларацію з сімейним лікарем», — говорить засновниця групи.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук
Тепер «Позитивні переселенці» мають ще одну важливу місію — вони допомагають дітям з інвалідністю.
«Ми тепер опікуємося над особливими дітьми-переселенцями. Справа в тому, що я сама переселенка. Я не маю благодійного фонду чи рахунку, на який збираю гроші. Я є координатором. Ось, наприклад, я розумію, що є певна релігійна громада, яка готова співпрацювати. Звертаюся до них від імені батьків, пояснюю, що, на жаль, батьки не мають змоги ходити за допомогою, вони мають доглядати лежачих дітей. Ми вияснили, що більшість переселенців є мобільними. І для них прийти і забрати свою допомогу — це взагалі не питання. А ось батьки, які не можуть полишити своїх дітей, вони майже на межі голоду. Вони всі свої збереження витрачають на підгузки, харчування для дітей, ліки та реабілітацію, якщо вона можлива. Ми опікуємося не тільки особливими дітьми-переселенцями, тепер ще й особливі діти-житомиряни. Бо дитина є дитина, неважливо, чи є в неї довідка», — підкреслює Наталія Ткачук.
Історії «позитивних переселенців»
Наталія розповіла нам не лише про власний досвід, а й поділилася історіями учасників групи. Попри всі труднощі, з якими стикаються ВПО, вони активно займаються волонтерською діяльністю та допомагають нашим захисникам.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук (збір для військового)
«Є родина, вони херсонці, дідусь із бабусею. Вони рятували онуків — вивозили їх з самого Херсона. Це досить літні люди, і в них така склалася ситуація, що батьки цих дітей працюють на критичній інфраструктурі в Херсоні, а діти знаходяться тут. Ця родина є для мене взірцем того, що літні люди, попри свій поважний вік, є досить активними. Їхня онучка танцюристка і художниця — бабуся водить її по всім гурткам. Онук спортсмен, то він грає в "Поліссі". Літнім людям важко покинути зону комфорту, а вони заради онуків залишили під обстрілом свою домівку в Херсоні. Взяли онуків, привезли їх сюди і зберегли їм дитинство. Це круто, я вважаю, що вони не сказали: "Ми старі, ми хворі, ми не можемо".
Є ще одна родина з Берислава. Це також досить літні люди. Вони є найповажнішими в нашій групі, адже мають великий такий, знаєте, людський дух. Хворіють, на жаль, важкими хворобами, але це не заважає їм брати участь у волонтерстві, бути активними. Без нашої Катерини Павлівни жоден захід не відбудеться. Вона всюди, не дивлячись на свої хвороби чи негаразди. Справа навіть не у фізичному стані, а у бажанні — у тому, як горять їх очі. Я захоплююсь ними.
Окрема хвала мамам особливих дітей. Я просто кажу: "Дівчата, звідки ви берете енергію?". Такі важкі діти. І лежачі, і на візках, і з такими важкими діагнозами. Говорю, звідки ви берете енергію? Ми ж розуміємо, що це 24 на 7 увага мами коло цієї дитини… Також є родини, які займаються активною волонтерською діяльністю. Плетуть сітки, печуть випічку, передаємо на фронт хлопцям, по сезону закатують варення», — розказала нам Наталія.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук
«Позитивні переселенці» збираються щонеділі, щоб насолодитися чаєм та спілкуванням. Наталія поділилася, що головною темою останньої зустрічі були овочі та фрукти — смачні полуниці, кавуни, виноград та персики. Учасників вразило, наскільки відрізняється смак місцевих овочів та фруктів від тих, які вони звикли мати вдома. Ностальгували так, що насилу зупинилися.
«Ми останнім часом стали як родина. У нас є спільні інтереси. У нас є спільні знайомі. В нас є спільні теми для знайомства. Ми вітаємо одне одного зі святами, ділимося радісними й сумними моментами. Це все стало єдиним механізмом, де кожен з нас відчуває себе частиною одного цілого. Ця спільна ідея нас об’єднала. У кожної з наших родин своя унікальна історія», — зазначає жінка.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук
Для тих, хто тільки планує переїзд, у Наталії є лише одна порада: не боятися зробити перший крок.
«Коли буде зроблений перший крок, далі все буде добре. Не потрібно боятися. Знайте, що у вас будуть виплати перших півроку. Ви будете забезпечені як мінімум їжею. Ви можете стати на облік у центрі зайнятості. Просто треба довести людям, що тут, на інших територіях, крім тих, де є обстріли, є також життя. Зробіть хоча б один крок, як ми – не боялися сісти в машину до перевізника і поїхати по мінному полю. Найстрашнішим був саме перший крок, а далі життя тебе десь виводить певним шляхом. Люди зазвичай бояться. Бояться високих квартплат, бояться невідомості, бояться невизначеності. Люди дуже психологічно травмовані. І чим довше знаходишся під обстрілами, а якщо ще й під окупацією, тим ця психологічна травма більшає. Не бійтеся заробити перший крок», — підсумовує вона.
ФОТО: зі сторінки Наталії Ткачук у фейсбук (волонтери приїжджали в деокуповане село Благодатне з допомогою для місцевих жителів)