Ярославу з Житомирщини - 35 років. До мобілізації з військом його пов’язувала, хіба що, строкова служба. За освітами він муляр-штукатур, радіомеханік. Працював оператором полімерних покриттів на одному з заводів області. А нині - він вогнеметник в 30-й окремій механізованій бригаді.
"24-го лютого зателефонував брат і повідомив: в його квартиру, що у Ірпені, поцілив снаряд. Перша думка яка прийшла у голову - не зможу бути осторонь. Будь що, маю потрапити до ЗСУ. Він неохоче мене відпускав до РТЦК та СП, хвилювався. Воно й не дивно: ми росли без батьків і були завжди підтримкою і опорою один для одного", - розповідає чоловік.
Доброволець зізнається - потрапити до війська було складно.
"Я був "заброньований" заводом на якому працював. Тому, всі мої спроби зводили нанівець. Все ж, мені вдалося досягти задуму", - пригадує чоловік.
У захисника був вибір між кількома військовими частинами, але перевагу надав - 30 ОМБр.
"Щасливий, що потрапив сюди, адже зустрів брата по-духу з яким працюю у парі. З ним не відчуваю страху і в повному обсязі можу виконувати бойове завдання", - ділиться емоціями чоловік.
Ярослав, в прямому сенсі слова, палить окупантів, адже працює з РПВ (реактивний піхотний вогнемет).
"Ворог вогнеметників не любить і прирівнює до снайперів. Якщо дізнається про наше перебування у підрозділі - намагається винищити всю позицію. Ми перетворюємо на попіл легкоброньовану техніку та особовий склад противника. Скажу чесно, палимо віртуозно і з азартом", - розповідає герой.
Воїн каже, особливе задоволення приносить стрільба з трофейної зброї. Мріє про те, щоб вогнемети не закінчувалися доти, доки окупанти перебуватимуть на нашій землі.