Директор, тренер, воїн: в проєкті hromadske історія Ярослава Кравчук директора ЖДЮСШ з боротьби, який з першого дня став на захист України.
24 лютого 2022-го директор і тренер дитячо-юнацької спортивної школи з греко-римської боротьби Ярослав Кравчук прокинувся о 5 годині ранку. Заварив чаю. Позіхалося. Напередодні ввечері був у бані зі своїми вихованцями: там найкраще відновлюються втомлені м’язи.
За вікном загула авіація. Подумалося: певно, нічні навчання на військовому аеродромі, котрий неподалік його рідного Житомира.
Раптом дзвінок від давнього товариша, командира однієї з бойових бригад: «Почалося!».
«Збирай сумку», — розбудив 51-річний Ярослав дружину. Тій було не звикати: чоловік воював в АТО й не приховував: якщо почнеться наступ, він знову піде. Хоч і мав «відстрочку», як і решта викладачів.
«Не згадаю, якими словами вона мене проводжала, але нічого радісного там не було. От коли я чую зараз: “Хай на війну йдуть ті, хто хоче”, то я так відповім: за роки не зустрів жодної людини, яка хоче на війну. З матюками, зі зруйнованими планами ми йшли, бо знали: москалі не просто прапорець хочуть змінити. Вони сунуть сюди, щоб усе знищити», — така його мотивація.
О 8:30 Ярослав, батько двох синів і любитель риболовлі на коропа, вже був у військкоматі. Там чекав на хлопців, з якими пройшов АТО. З ними домовилися заздалегідь: щойно росія нападе, вони гуртуються і йдуть воювати.
Ярослав зателефонував кожному. Ніхто не брав слухавки, а пізніше перетелефонували: «Ми отримали зброю, йдемо в тероборону». Знали: якщо приєднаються до нього, то на них чекає 25, 95 або 30 бригада, що опиняться в епіцентрі подій як найбільш боєздатні.
Кравчук розсердився: «А в теробороні можна пропетляти. Я тоді сказав, що за нагоди з кожного спитаю. І результати будуть, зокрема й на обличчі».
Увечері 24-го він уже був у 2 батальйоні 95 бригади — одягнений, взутий, зі зброєю. І поїхав виконувати своє перше завдання: на одному з військових аеродромів чекали висадки ворожого десанту.
Перші місяці: випускали 200 мін за добу
У перші дні великої війни Ярослав Кравчук не дав стрілкові-побратимові вистрілити по нашому гелікоптеру, якого той в тумані вважав ворожим. Ляснув по плечу, і постріл не зачепив вертольота. Ярослава похвалили. Хтось із хлопців знайшов майорський погон, жартома прикріпив. Так до нього прилип позивний Майор.
Перші місяці вторгнення для Ярослава стали найважчими за всі чотири роки.
«Весна 2022-го. Траса Слов’янськ — Ізюм. москалі рвалися на неї. І якби в них це вийшло, то українське угруповання на Донбасі повністю оточили б. Наш батальйон прикривав піхоту біля села Довгеньке. Що навколо відбувалося — невідомо. Старлінків немає. Якось інформація надходила із запізненням.
Ми знали лише, що праворуч і ліворуч від нас. Артилерії не було як поняття, бо снарядів немає, а танків аж два, і то один захований. Зі зброї у нашого батальйону — три міномети. Випускали 200 мін за добу — це дуже висока інтенсивність», — згадує він той час.
Українським бійцям вдалось утримати позицію, хоч їх ніхто не міняв. За чотири місяці вороги не просунулися ні на метр. Ярослав каже, що для цього з побратимами робили неймовірне, стрибали вище голови.
Досвід АТО — ні про що, якщо порівняти з повномасштабкою. Його друзі, які пройшли квітень-червень 2022-го, згодні, що ні до цього, ні після з такою напруженістю бою не стикалися. А чекали на них не квіточки: Серебрянський ліс, Харківська операція, захист Куп’янська, Курська операція. Жартують, що то для них вже курорт.
Чого навчила війна
Майор упевнений: хоч він і спортсмен — на війні фізична підготовка відходить на другий план. Головне — витримати все психологічно.
Його перший командир розрахунку під час боїв за Довгеньке примотав сумку скотчем до велосипеда, і втік, залишивши бійців.
«А ми ж самі вибрали його командиром у 2022-му, як найдосвідченішого. І дійсно він створював ілюзію, що на нього можна спертися.
Ми живемо в чудовий час: всі маски скинуті, ти чудово бачиш, хто є хто. От приклад: хлопці із села, у яких найяскравіший досвід у житті — як вони молодими напилися, не могли встати й у клубі билися, сидячи на жопах. А на війні, коли все навколо свистить і летить, вони виконують все як треба. А хтось — такий досвідчений, такий тертий калач, сідає на велосипед, зраджує своїх. На війні видно натуру кожного, тут не прикинешся іншим», — такий висновок Ярослава Кравчука.
Про себе за ці чотири роки він зрозумів, що виживе будь-де, якщо трапиться найменша можливість, а також виконає завдання. Переконаний, це досвід тієї страшної весни 2022-го.
«Я знаю, що відповідальність перед людьми в мені дуже сильна. У кінці минулого літа я віз артилерійські боєкомплекти на позицію, дві каністри з бензином для генераторів. Безпілотник залетів у нашу машину ззаду, згорів мій автомат, радійка, вся машина. Я вискочив, відбувся синяками. І от мене мучила совість перед підрозділом. Через мене втратили транспорт», — розповідає.
Ярослав зателефонував депутатам Житомирської обласної ради. Вони скинулися разом із губернатором на іншу машину. Через тиждень він знову їхав на позицію, і за автомобіль переживав більше, ніж за себе.
Війна дала йому друзів — навіть більше, ніж друзів. Оцих людей, із якими так зріднився, так зрісся в одне ціле, яке називається словом «побратими».
Старші — молодші
Ярославу Кравчуку зараз 55. Таких — віком, як він — мало. Переважно чоловіки віком понад 40 років і молоді.
Про переваги останніх він думає так: «Вони більш адаптовані до цифрових технологій. Спритніші, мають краще здоров’я, в екстремальних умовах витриваліші, ефективніші. У них іще немає відчуття страху, вони думають, що безсмертні, що смерть — це щось таке далеке.
Я себе згадую молодим, хоч це й 1990-ті, та прожив на ура. Час надій, ніколи не опускалися руки, бувало, прокидався в крові, бо звечора з кимось побився, але я знав, що то тимчасово».
Щодо воєнного досвіду — не вважає, що у старших його більше. Всіх новеньких у розрахунок водять поступово, посилають на завдання з обізнаними. І через пів року молодий боєць вміє те, на що у старших пішли роки.
Що дає силу?
Ярослав Кравчук добре пам’ятає, як його прабабуся й бабуся замість казок у дитинстві розповідали історії, як їх вислали до Сибіру, за озеро Байкал у 1930-ті. Розкуркулили, бо родина мала дві корови. Везли в товарних вагонах. Повернулися в Україну 1954-го.
«На руках була моя маленька мама, яка народилася в Іркутській області, та її старший братик. Невдовзі він помер від менінгіту. Тобто історія моєї сім’ї показує, чим закінчуються походеньки й влада москаликів в Україні.
Я йшов, щоб їх зупинити. І коли дуже важко, згадую своїх рідних чи йду на могилки, і стає легше, що ми все правильно робимо. Кажу їм: “Спіть спокійно”», — зізнається.
Що після війни?
Навіть зараз тренер Ярослав Кравчук знаходить час керувати школою на відстані й проводити змагання. Каже, за чотири роки загинули чотири вихованці: Конова Дмитро (1984 р. н.), Річко Руслан (1977 р. н.), Загурський Олександр (1988 р. н.) і Яременко Андрій (1999 р. н.). Всі кандидати в майстри спорту.
Майор мріє після війни виховати щонайменше трьох олімпійських чемпіонів.
«А гордість за себе буде, коли закінчимо все це діло. І закінчимо гарно», — підсумовує.
Матеріал створений за підтримки «Медіамережі».
ЖЖ писав, що 36 спортсменів і тренерів із Житомирщини загинули у війні з рф.