Коли світ руйнується — вона поруч: історія психологині ДСНС Житомирщини Олени Вакульчук

Коли все довкола руйнується, перші секунди мовчання поруч можуть бути ціннішими за будь-які слова. Саме тоді з’являється вона — психологиня ДСНС Житомирщини Олена Вакульчук.

Уже понад двадцять років її робота — залишатися поруч із людьми у найважчі хвилини, коли втрачено дім, близьких чи відчуття безпеки. Про її історію пишуть Вікна.

—  Я завжди любила працювати з людьми. Колись була шкільним психологом, а з 2004 року — у службі порятунку ДСНС. Це зовсім інший рівень відповідальності, адже ти стаєш першою опорою для людини у хвилини, коли здається, що світ обвалився, — розповідає вона.

На руках — подушка чи каструля

Перші тижні повномасштабної війни показали, що головне для психолога — не чекати у кабінеті, а бути там, де найбільше потрібно.

— Люди виходили розгублені, часто з тим, що першими встигли схопити з-під завалів розбитих будинків. У когось це була подушка чи каструля, у когось — старенька чашка або ковдра, — каже фахівчиня.

Тоді їй здавалося дивним, чому люди рятують саме подушки, чашки чи ковдри. Лише згодом прийшло розуміння, що у стані шоку людина бере не просто предмет — вона намагається вхопитися за шматочок свого минулого життя.

Переселенці питали, чи не змушують їх говорити рідною мовою

Особливими були зустрічі з людьми, які приїжджали евакуаційними потягами. Багато хто дивувався, що їх тут чекали й приймали з теплом.

Чимало сімей везли з собою тварин — у переносках сиділи собаки й коти, які мовчки долали сотні кілометрів разом із господарями.

Олена каже, що їй особливо запам’яталася родина, яка запитала, чи не змушують їх тут говорити українською мовою.

Фото: прес-служба ДСНС

Інша жінка похилого віку приїхала разом з онуками — для неї важливо було просто дістатися безпечного місця.

—  Хтось довіряв нам одразу, а хтось — з осторогою. Були й такі, хто не мав нічого: їхній будинок згорів чи був зруйнований, і вони сідали у потяг фактично з порожніми руками,—  згадує фахівчиня.

У цих людей був погляд, у якому одночасно читалися шок і страх.

Найважчі зустрічі — там, де діти

Найбільше випробувань для психолога — це зустрічі з батьками, які втратили дітей. У липні цього року в селі Березина на Житомирщині загинув 17-річний хлопець.

Він був ровесником мого сина. Я провела ніч поруч із його мамою. Вона вже колись втратила чоловіка, а тепер — і дитину. Вона до останнього думала, що він живий, — згадує психологиня. 

У такі хвилини не існує правильних слів. Обіцяти неможливе — неправильно, і психолог це добре знає.

Обіцяти неможливе — неправильно, і психолог знає це краще за інших. Єдине, що залишається, — бути поруч і говорити правду, навіть якщо вона болюча. У цьому й полягає справжня підтримка.

Та є й моменти, які дають сили триматися далі. В одному з сіл Бердичівського району загубилася трирічна дівчинка. Її шукали понад сотня людей.

— Знайшли через дві години. Вона розповіла, що злякалася, потім заснула, а прокинувшись, пішла далі. Дитина була жива, неушкоджена й навіть спокійна. Коли все закінчується так — це окрилює, — згадує психологиня.

У Херсоні зовсім інше життя

Олена працювала і в Херсоні. Перші дні там, згадує вона, були схожі на чорно-біле кіно: постійні вибухи, руїни довкола, а люди після кожного “прильоту” брали віники й підмітали подвір’я, ніби нічого не сталося.

Це було їхнім способом триматися й не дати хаосу перемогти.

— Я тоді зрозуміла, що у кожного є свій спосіб вижити. Для когось — це робота руками, для когось — мовчання. Моє завдання було просто бути поруч, — каже вона.

У місті залишалося дуже мало людей.

Основна робота Олени тоді полягала у підтримці жінок, які втратили своїх чоловіків.

— Коли стикаєшся з горем вдови, ти не можеш дати їй готового рецепту. Але можеш дати відчуття, що вона не сама, — додає психологиня.

Олена каже, що в її роботі немає місця для втоми

Її робота вимагає терпіння й максимальної делікатності.

— Я завжди підходжу обережно до постраждалих, питаю, чи можна поговорити. Пропоную воду або цукерку. Якщо людина погоджується — значить, готова відкритися. Іноді навіть ця дрібниця стає першим кроком до довіри, — пояснює фахівчиня.

Вона визнає, що втомлюватися просто ніколи. Але саме людська вдячність і довіра дають сили працювати далі.

Фото: прес-служба ДСНС

Попри професійні випробування, Олена насамперед — дружина і мама двох дітей. І найбільше мріє про прості речі:

— Я хочу, щоб мої діти не наражали себе на небезпеку, виходячи з дому. Це моє найбільше материнське бажання.

Сьогодні у ДСНС працює дедалі більше жінок. Якщо раніше їхня присутність у цій сфері могла дивувати, то тепер — це норма.

І не лише у психологічній службі. Нове покоління українських рятувальниць бере на себе найскладніші завдання, які ще донедавна вважалися чоловічими.

Нагадаємо, що Сила духу та незламність: у Житомирі презентували «Вторгнення 2» про рятувальників війни.