.jpg)
Старший сержант Інна Новаківська — фельдшер медроти 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Підписала контракт ще у 2018 році. Доки жінка рятує життя наших військових, удома на неї чекають чоловік та двоє дітей. Про своє рішення прийти до війська, про опору в житті і про те, що допомагає виконувати цю роботу, Інна розповіла в інтерв’ю Журналу Житомира.
Розкажіть, чим займалися до служби в 95-й бригаді?
До служби в 95-й я працювала в нашій міській лікарні №2, медичною сестрою у гінекологічному відділенні. Я працювала там з 2005 року. Тобто одразу після закінчення навчання я влаштувалася туди. Після другого декрету не захотіла туди повертатися. Маленька заробітна плата мене не мотивувала. До того ж, я завжди мріяла служити. Тому з 2018 року я підписала контракт з 95-ю бригадою за рекомендацією знайомих. Пройшла навчання у навчальному центрі. Після цього кілька місяців служила у 135-му батальйоні. А вже в березні 2019 року я потрапила в медичну роту.
Якими тоді були ваші обов’язки?
Саме як були на пункті постійної дислокації бригаді, то в наряди ходила, на полігони їздила. Працювала з соматичними хворими. А також ми їздили на навчання. В кінці 2019-го поїхали в зону ООС, були в Луганській області, десь півроку пробула там. Потім знову були навчання. У 2020 року півроку простояли під Кримом. Ми були в екіпажах, націлених на евакуацію поранених. Але так як не було поранених, ми займалися соматичними хворими, тими, що мали якісь болі, травми, загострення хронічних захворювань. Бо не було бойових дій, був режим тиші. А в 2021 році бригада виїхала на виїзд в Донецьку область, в місто Торецьк. Там ще до початку повномасштабної війни були бойові дії. Інколи хтось міг на “лєпєстку” підірватися. І коли вже почався наступ росіян, то пішли масові поранення.
Ви були там, в Торецьку, на початку повномасштабної війни?
Так. А потім перебралися в Слов'янськ.
Розкажіть про перших поранених, яким ви надавали допомогу.
Це було в Торецьку. Був штурм 95-ї бригади на терикони, які стояли під Горлівкою. І отам пішли перші поранені. Ті, яким я надавала допомогу. Звичайно, раніше ми ніколи не зіштовхувалися з такою їх кількістю. Загиблих побачили на власні очі. Але нічого. Ми не боялися. В першу чергу думали про те, що людське життя треба врятувати, надати допомогу кваліфіковано. Це було наше завдання: зробити все необхідне і доставити. І той адреналін, який був, він зашкалював і навіть допомагав нам працювати і виконувати професійно свою роботу.
Чи були періоди, коли поранених було багато і треба було дуже інтенсивно працювати?
Були, звичайно. Залежно від того, на якому напрямку ми перебували. Якщо бригада заходила на якийсь новий напрямок, то в нас було по 40-50 поранених в день. Це мінімум. Так було на Куп’янському напрямку. Коли в Торецьку були, то там ще більша була кількість. У нас було три 3 екіпажі і 3 екіпажі вивозили десятки людей, не тільки нашої бригади, але й інших частин.
А як взагалі морально ви справляєтеся з такою роботою? Це ж все-таки дуже непросто. Бачити поранених, працювати з ними, там же ж немає місця для емоцій. Треба діяти чітко, швидко.
Морально було дуже складно на початку повномасштабної війни. Наступ був на всю Україну, і всі ми дуже переживали за рідних. Ми чекали, що війна от-от закінчиться, але не знали, що буде завтра з нами самими. Зараз якось вже легше, ми адаптувались. Рідні підтримують, в телефонному режимі, по відеозв'язку. Нас відпускають у відпустки. Кожна людина розділяє цих 30 днів, хто на 2 рази, хто на 3 рази. До того ж, я дуже люблю свою роботу. І коли ми надаємо допомогу військовим, а вони нам дякують… А коли вже віддаєш пораненого в лікувальний заклад і розумієш, що врятував йому життя. Це неймовірно надихає.
Можливо, у вас є якийсь особливий випадок, який запам'ятався особливо? Чи, можливо, якесь спілкування з пораненим військовим, щось таке, що ви пам'ятаєте дуже добре?
Якийсь конкретний випадок? Ну, ми з усіма спілкуємося. Розпитуємо. Коли вони опиняються в автівці медиків, то відчувають таке полегшення, тому що їх з того пекла вивезли, і вони вже, як то кажуть, в надійних руках. А коли ще з ними розмовляєш, посміхаєшся, починаєш морально-психологічно з ними працювати, то вони розслабляються і якось так позитивно починають почуватися.
Доводиться у ролі психолога інколи бувати?
Звичайно. Якось, коли на Курському напрямку ми були, вивозили хлопчика, йому 19 років. А він прийшов служити ще з 18 років, і був поранений. Поранення було тяжке, і він лежав, і почав плакати. Почав себе накручувати, що інвалідність отримає, нікому не буде потрібен, і ні сім'ї в нього не буде, ні дружини, нікого. А в мене сину 18 років. От уявіть. Звичайно, я вже по-материнськи почала його заспокоювати і ставити на правильний шлях, що його поранення лікуються, головне, що він живий залишився, руки-ноги є.
Ви згадали, що маєте сина. Розкажіть про свою родину і як вони ставляться до вашої роботи.
Ну, по-перше, вони чекають завжди. Я їх люблю, вони мене, звичайно, люблять.
Мій старший син зараз уже студент, вступив цього року. І він пишається тим, чим я займаюся. Менша донька завжди з мене приклад бере. Десь рік-півтора тому казала, що теж хоче бути військовою, як мама. Я для неї як взірець. Мені дуже приємно, звичайно. І я ніскільки не жалію, що я саме в цей період знаходжусь тут. Так, я рідко бачу свою родину. Ми переважно зідзвонюємося, по відео бачу їх. Але все ж таки в цей нелегкий час я пишаюсь тим, що я допомагаю тут людям. І моя сім'я пишається. Вони сумують,звісно, але з розумінням відносяться.
Тобто думок піти з цієї служби у вас не було?
Ні, не було. Я ж цілеспрямовано йшла на службу, і з чоловіком радилась, усвідомлювала, що буду робити і де знаходитись. До того ж, я не пішла коли в мене донька була ще маленька, я пішла тільки як їй виповнилося 6 років. Тому що коли я йшла на контракт, мене попереджали, що будуть виїзди, що це бойова бригада, і що, ймовірно, я буду більше знаходитися десь там, аніж вдома. Я це розуміла. Але, бачите, наразі Україна у нас знаходиться у війні. Потрібно допомагати. Тому я не шкодую. І дітки гордяться мною. В них все є. Мама трошки далеко, а тут тато є. Тато дарує їм багато любові.
А чи думали, чим би хотіли займатися після перемоги України?
Поки наразі я таким питанням не переймалась. Поки я служу, поки триває війна, я буду служити. Можливо, можна буде піти по вислузі років на пенсію. Не задумувалась. Але я заочно здобуваю освіту в менеджменті в політехнічному університеті м. Житомира, і думаю, що вона мені колись згодиться.
Служи з найкращими!
Заповнюй форму http://95dshv.mil.gov.ua або телефонуй за номером +380 95 065 19 02.
Журнал Житомира розповідав про військового з Житомира колись працював на виробництві будсумішей: Збив два гелікоптера зі «Стугни».
Новий заступник Головнокомандувача ЗСУ Олег Апостол раніше – комбриг 95-ї ОДШБр.
Командир 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади нагородив воїнів.
Сирський нагородив воїнів 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади, які відзначились на Курщині.