Підполковник Сергій Кужелюк з 2014-го року щодня бореться на передовій за незалежність України. Інтерв'ю опубліковано на сайті Житомирської міської ради.
У Вікіпедії читаємо: "Екіпаж вертольота Мі-8 — пілот Василь Мулік, другий пілот Андрій Абракітов і бортовий технік Сергій Кужелюк — виконував повітряне патрулювання, доставляння вантажів та особового складу, евакуацію поранених із зони проведення АТО". Та ці рядки дуже стисло передають героїзм відважного воїна, який пройшов найгарячіші точки війни.
Тоді, у серпні 2014-го, коли екіпаж Сергія евакуював поранених з-під "Іловайського котла" під ворожими ракетними обстрілами, майстерність екіпажу врятувала життя багатьох важкопоранених.
Говоримо з підполковником Кужелюком про його службу та про те, що тримає його в строю після стількох років боротьби.
Сьогодні він — командир першого батальйону 46-тої окремої аеромобільної бригади. Але починалося все з авіації..
Із самого дитинства я мріяв про небо
З 2002 до 2018 року — Сергій Кужелюк в авіації. Каже, із самого дитинства мріяв про небо. Хотів вступити до Харківського національний університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, але за станом здоров'я не зміг. Здобув освіту інженера у Василькові за спеціальністю "технік літака Су-27". Закінчив із червоним дипломом. Планував у 2005-му йти служити в Бердичів, де був вертолітний підрозділ, але його розформували. Тому потрапив у бригаду армійської авіації у м. Броди Львівської області.
"Звідти і розпочався мій офіцерський шлях, — розповідає. — Я опанував вертоліт Мі-8. Розпочалися мої миротворчі місії..."
Ліберія, Сьє́рра-Лео́не, Кот-д'Івуарі... Миротворча діяльність принесла чималий військовий досвід в авіації та розуміння, як працюють іноземні підрозділи. Стверджує, українські вертолітники з великим бойовим досвідом і нальотами були цілком готовими до війни 2014-го.
Та у Сергія був досвід саме в авіації, але не в піхоті. Чому про це говоримо? Бо повномасштабна війна стане викликом для нього: він змушений буде адаптуватися до нових реалій і перенести набутий у небі досвід на землю. Сергій змінить небо на службу в піхоті.
У 2014-му зрозумів: це ціленаправлена війна проти України
...У 2014 році війна застала його в Києві. Він разом із колегами займався ремонтом і заміною вертольотів для миротворчих місій. Незабаром екіпаж перекинули до Краматорська.
«Тоді офіційно війни і воєнного стану не було, — згадує. — Ми бачили, як формувалися блокпости ворога, літали у бойовій готовності, але вогонь не відкривали, бо не було дозволу. Дозволили у квітні, коли збили перші українські вертольоти. Тоді стало зрозуміло: це ціленаправлена війна росії проти України»
У перші дні його екіпаж брав участь у розкиданні з вертольотів листівок над Донецьком, Краматорськом, Луганськом. У них — тексти-застереження та заклики до мешканців Східної України не підтримувати антиукраїнські настрої та розділення України. На скільки такий підхід вплинув на місцеве населення, Сергію сказати важко. Та деякі випадки все ж варто згадати:
"Коли наші льотчики були в полоні, лікарі так званих ЛНР та ДНР, що надавали їм медичну допомогу після поранень, сприяли їхньому вивезенню через наші спецпідрозділи".
Щоразу чітке усвідомлення: цей виліт може бути останнім
Та повернемося до Іловайська. Серпень 2014 року. Майже весь місяць тривають бої за місто, яке було важливим залізничним вузлом. Ворог надав "зелений коридор" для евакуації особового складу, поранених, загиблих...
«На цьому напрямку працювало декілька вертольотів, — розповідає Сергій. — Поступило завдання про евакуацію особового складу, що потрапив в "котел." Евакуйовували три доби. Розпочали з 12-ої ночі».
Бойовий виліт — це щоразу чітке усвідомлення: цей рейс може бути останнім.
Однак майстерність пілотів та великий бойовий досвід у миротвочих місіях давали результати.
"Тоді ми вивезли дуже багато особового складу, поранених, загиблих, здійснили багато ходок, — згадує. — У 18:00 "зелений коридор" закінчився і по нам був здійснений пуск з ПЗРК. Ми побачили сіру смугу вихода ракети. Швидко починаємо відстріл, щоб ракету відвести від теплового вихлопа двигунів. Потім лівим крилом наближаємося до землі. Там кукурудза. Проходимо над нею, збираючи качани лобовим склом і колесами. Ракета проходить між лопатями. Всі, хто на борту,залишилися живими. Це вправність льотчика та блискавична реакції екіпажу. Потім відразу попередили інші вертольоти, які йшли за нами. Всі повернулися назад. Більше ворог не надавав можливості здійснювати евакуацію"...
У 2018 році Сергій звільнився і працював у цивільних авіакомпаніях. Знову миротворчі місії. Північний Судан, Малі, Самалі, Центрально-Африканська республіка, Афганістан, ротація в Турції...
Давайте автомат!
24 лютого 2022 рік. Сергій вдома з родиною. Підготував погріб, спальники, ліхтарики... Знав, що війна розгорнеться у нових масштабах. Вночі не міг заснути і часто виходив на вулицю палити.
О 5:00 — перші ворожі вибухи в Озерному. Відразу дістав форму в гаражі. За годину — вже у міському ТЦК.
"Мене запитують: куди направити? Ви ж вертолітник. А я: давайте автомат! Направили в 95-ту бригаду, де я став командиром резервного взводу та начальником штабу зведеного загону "Київ -1", що сформувався у перший день війни. Ми тоді вирушили на Київ. А з 5 квітня розпочали формування 46-ої бригади. Сформувалися. Пішли воювати на Херсонщину…"
"Нас авіація ворожа тоді просто місила"
Нестерпно хотілося знову літати. Адже за плечима — колосальний військовий досвід у небі. Каже, війна на небі і на землі має відмінності — в тактиці, в ризиках, у швидкостях....
"У небі — простір, маневр, високі ризики й технологічні переваги. Бойове завдання виконується упродовж двох-трьох годин — і ти повертаєшся назад. Душа може заспокоїтися. В окопах чи рейдових діях інакше: тут бойове завдання виконується місяць-півтора", — ділиться військовий.
Зізнається, що ніколи не думав, що настане час, коли він проклинатиме авіацію, — коли з бригадою знаходитиметься на Херсонщині під авіабомбами.
"Нас авіація ворожа просто місила в районі Сухого Ставка. А ми нічого зробити не могли. Зафіксувати і знищити ворога не можливо, коли все відбувається на секунди. Літак низько проходить, скидає бомби — і все. Від цих авіаударів багато хлопців загинуло", — важко згадує він.
Навіть у снах він бачить війну — евакуації, штурми, оборону
Втрачати побратимів — найтяжче у війні. Мовляв, коли виконуєш завдання без втрат — виснажуєшся фізично. Але коли втрачаєш особових склад, тих, із ким пройшов бої, знаєш їхні найкращі якості і цінуєш як людей — це морально нестерпно.
Під час розмови Сергій декілька разів переривається, щоб вийти на зв'язок із бійцями. Навіть ці два дні, коли він у справах у Житомирі, не може відключитися від фронту. Відчувається: його думки зайняті позиціями та окопами, де зараз перебувають бійці. Навіть у снах він бачить війну — евакуації, штурми і оборону...
"Можливо, я знову повернусь у небо"
Каже, має дві родини — в тилу і на війні. І саме ця підтримка надає сили залишатися в строю після стількох років служби й не втратити віру. Шкода тільки, що дружину та 12-літнього сина доводиться бачити рідко.
Все ж радіє: "Цього року зміг пару тижнів побути з ними, взяти сина на полігон. А він дуже хоче ще й порибалити з татом. Дружина поїде з ним. Вона вже навчилася заміняти обов'язки батька".
Така підтримка й розуміння рідних допомагають Сергію триматися й боротися далі... до Перемоги.
"А потім, — не виключає боєць, — можливо, і знову я повернусь у небо".
Журнал Житомира розповідав про Інну Новаківську: «Пишаюсь тим, що роблю, і мої діти мною пишаються», — фельдшер медроти 95-ї бригади.
Збив два гелікоптера зі «Стугни»: військовий з Житомира колись працював на виробництві будсумішей.