Сьогодні, 20 січня країна вшановує захисників Донецького аеропорту, які у 2014-15 роках 242 дні утримували оборону стратегічного об’єкта від російських терористів. Окупантам конче була необхідна донецька злітна смуга, щоб організувати посадку своєї десантної авіації. Скільки б територій тоді вдалося ворогу захопити та чи вистояла б на той момент Україна, якби українські кіборги не зламали плани окупанта – питання риторичне.
Саме ворог назвав їх кіборгами за незламність та стійкість, що увійшло в історію сучасної України. І вони й досі в строю, досі воюють за майбутнє України. Служба зв'язків з громадськістю 95 одшб розповіла про військове життя одного із захисників ДАПу.
Василь зараз воює в складі протитанкового підрозділу 95-ї бригади. Служба в підрозділі почалася саме з тої першої хвилі мобілізації у 2014-му і продовжується й досі. Як каже десантник, він хоче зустріти перемогу.
«Моя історія почалася ще з листопада 2013-го року на Майдану. Тоді не міг стояти осторонь від тих подій, так само не лишився вдома, коли росіяни анексували Крим та почали захоплювати адмінбудівлі на Донбасі, - згадує Василь. – На початку березня пішов у військкомат та потрапив в 95-у бригаду. Ще до війни я служив протитанкістом, то мене одразу направили в такий самий підрозділ».
95-а бригада була залучена на найгарячіших напрямках, тому Василь супроводжував провізію до інших підрозділів на стратегічно важливу висоту Карачун та брав безпосередню участь у легендарному рейді тилами ворога, коли житомирські десантники пройшли майже 500 кілометрів, вступаючи у бої з ворогом та знищуючи його бази.
Восени Василь був першим зі свого підрозділу, який зайшов в ДАП.
«Сама дорога до аеропорту була дуже небезпечною. Пам’ятаю, що БТР, на якому ми заїжджали, тягнув звичайний тракторний причіп, набитий мішками з піском. З цих мішків ми зробили такий собі пересувний бліндаж, й так в ньому дісталися ДАПу. На місці нам вдалося тільки добігти до термінала, а через щільний обстріл ворога всі речі лишилися в причіпі. Я собі місця не знаходив, бо там же моя зброя лишилася – тоді у нас були протитанкові ракетні комплекси «Фагот». А щастя, через день вдалося забрати речі та свою установку».
Василь згадує, що вся ротація була 10 днів. Більше там не можна було залишатися через постійні обстріли. А згодом ротації ще скоротили через напруження, які переживали кіборги, перебуваючи там.
«Ми майже не пересувалися – зайвий крок чи рух, і тут же спрацьовує снайпер. Вони за нами постійно полювали. Я знав свою точку, звідки мав вести спостереження і в разі чого знищити ціль. І також розумів, що ворог знає де знаходжусь я і тільки й чекає, щоб поцілити в мене, - розповідає десантник. – Так само ми намагалися не видавати своєї присутності звуками, тому говорили пошепки та й тільки тоді, коли є крайня потреба».
Восени світало пізно, але в середині термінала сонце майже не діставало. Тому більшу частину дня було темно.
«Ми намагалися прибирати все, що лежить на підлозі, навіть маленькі шматки паперу чи обгортки, щоб у темряві не наступити та не видати себе звуками, - пояснює Василь. – Ми всі були у постійній бойовій готовності, обережність та концентрація на максимумі. Але їсти майже не хотілось - на день мені вистачало пів банки консерви, більше не міг їсти».
Окрім того, появи ворога можна було чекати з будь-якого напрямку. За словами Василя, на верхні поверхи не підіймалися, виходи з підвалів були завалені мотлохом, щоб ускладнити ворогу дорогу, якщо спробує пролізти: «Ми були готові зустріти ворога буквально звідусіль».
«Якось через обстріли загорівся термінал. Чи через пластик, чи ще щось, але дим був дуже їдким, він не підіймався вгору, а осідав у приміщені. Я з побратимом вискочив у кімнату, яка вела до підвалу. Там було віконце, щоб можна було дихати. Через якийсь час ми спробували вийти з того приміщення, але з’ясувалося, що двері відчиняються тільки ззовні. Ми почали смикати двері, як раптом вони відкрилися і ми побачили націлену на нас зброю. Наші хлопці вже думали, що то ворог проліз через підвал. Напевно, ще секунда і в нас вистрілили б, якби не впізнали в нас своїх», - пригадує Василь.
Коли його час мобілізації добіг кінця, десантник підписав контракт. І тепер вже дев’ять років як Василь стоїть на захисті України.
«Повномасштабну війну також на Донбасі зустрів. 24 лютого о 4 ранку нас підняли за тривогою, так почав… - говорить десантник. - Весняні бої були найзапеклішими. Нас по кілька разів атакували на день. Окупанти лізли, як таргани, ми ледь їх встигали вбивати – щодня наш підрозділ знищував по 7-8 різної російської техніки».
20 березня загинув близький друг Василя Максим П’ясецький, з якими вони разом служили з 14-го року, пройшли рейд та випробування донецьким аеропортом.
«Максим демобілізувався у 2015-му, але через кілька років повернувся в 95-у бригаду і ми знову працювали в одному розрахунку. Він загину в Кам’янці, що на Харківщині. В той день ми відпрацювали і мали мінятися з іншим розрахунком, коли почалася танкова дуель. Російський танк влучив у наш, від якого відскочив уламок та поранив Максима. Він загинув майже миттєво. У нас лишалася лише одна ракета, я намагався помститися за друга та знищити той танк, але був поранений сам», - зітхає Василь.
З того часу підрозділ Василя знищив не один десяток російської техніки, але як каже сам десантник, цього завжди буде мало. Тому його підрозділ несамовито продовжує нищити росіян, аж до самої Перемоги.