14 жовтня, 2024
Ми в соцмережах
  • Головна
  • Армія
  • «Ми першими розкажемо світові про нашу Перемогу», - пресофіцерка 95-ї бригади розповіла про бойовий досвід та журналістику в гарячих точках

«Ми першими розкажемо світові про нашу Перемогу», - пресофіцерка 95-ї бригади розповіла про бойовий досвід та журналістику в гарячих точках

  • Фото: Катерина Стулень
  • 19 квітня, 2023 20:47

 Катерина Стулень, пресофіцерка 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України, стала першою жінкою-пресофіцеркою в спецпроєкті «Професії у лавах ЗСУ». До війська Катя приєдналась ще у 2014 році, спочатку як стрільчиня у добровольчому батальйоні, а згодом як військова журналістка та пресофіцерка. Дівчина розповіла про десять років життя війною, а також поділилась радощами й болями пресофіцерки для порталу Happy Monday

Про цивільну спеціальність та волонтерство


За освітою я журналістка. Довгий час після закінчення університету працювала за спеціальністю. Досвід був дуже різний — від головної редакторки студентської газети до кореспондентки відділу розслідувань та журналістки новинних видань. Можливо, працювала б в якомусь новинному видані й по цей день, якби у 2013 році не розпочалась Революція Гідності, в якій я брала активну участь (і навіть отримала легке поранення), а згодом і війна. 

Для мене поворотним моментом стала анексія Криму. Я з тих людей, які завжди дають відсіч кривдникам. Тому реакція української влади на вторгнення російських військ у Крим та на Донбас у 2014 році обурила мене. Зараз я розумію, чому ми не організували достойний спротив одразу — в України банально не було на це ресурсів, армія була не готова вступати у війну, нам потрібен був час на підготовку. Але для мене життя вже тоді поділилось на до і після. Я не могла ходити на роботу і спокійно працювати, вдаючи, що нічого не сталося. 

Все почалося з волонтерства. Спершу я зібрала трохи грошей зі знайомих, закупила на них спальні мішки й сама відвезла їх на полігон під Києвом (там дислокувався добровольчий батальйон «Донбас»). Потім діставала з-за кордону кровоспинний засіб Celox. Це тоді було завдання не з легких. І коли нарешті мені до рук потрапила перша партія цих засобів, я дивилась на них щонайменше як на контрабандні діаманти. Настільки вони були потрібні й настільки складно було їх дістати. 

Згодом я стала долучатись до військових навчань як журналістка. Ще на Майдані познайомилася з активістами з «Правого сектору» і підтримувала з ними зв’язок. Вони запросили мене на свій вишкіл. Але я не просто спостерігала за тренуваннями, щоб потім написати репортаж, а й сама навчалася на рівні з іншими. Це була повноцінна підготовка бійців для роботи в диверсійно-розвідувальних групах. Я вважала, що жодні навички та знання не будуть зайвими, коли у твоїй країні йде війна.

Після цього я зрозуміла, що просто писати про війну чи волонтерити мені вже недостатньо. Я хотіла брати активнішу участь, приносити більше користі, перебувати в епіцентрі подій.

Про першу зустріч з війною «наживо»  


Я холерик за темпераментом, і сидіти на місці не могла, тому зателефонувала знайомому з батальйону «Азов» і запитала, чи можна приїхати, щоб підготувати репортаж про них. Він погодився, але попросив зачекати до конкретної дати. Я думала, що їду до них на полігон, а потрапила на штурм Маріуполя. Це було 13 червня 2014 року. В той день наші війська вигнали окупантів з міста. Я була мало не єдиною журналісткою там і буквально стрімила війну в прямому ефірі. Я розумію, чому знайомий не попередив мене ні про що — все було максимально засекречено. Але навіть якби я знала, що мене кличуть у саме пекло, все одно поїхала б.

Побачивши війну на власні очі, я остаточно вирішила, що хочу бути не просто спостерігачем, а безпосереднім учасником. Я опанувала стрілецьку зброю та загальні військові дисципліни та вирушила в зону АТО вже як повноцінний боєць у складі добровольчого батальйону. Перший мій бойовий виїзд був у Піски. Тоді саме тривали бої за Донецький аеропорт, і перед нами стояло завдання обороняти точку, звідки коригували артилерію ЗСУ.    


Про рішення приєднатись до ЗСУ та вибір військової спеціалізації

 

У грудні 2014 року я повернулась додому та спробувала адаптуватись до цивільного життя. Знайшла роботу на новинному сайті, а весь вільний час присвячувала волонтерству. Так я прожила весь 2015 і половину 2016 року. Але війна все одно не відпускала мене. Серед цивільних я почувалась чужою, у мене зіпсувались стосунки з багатьма друзями, бо, на жаль, для більшості війна була «десь там». Волонтерити теж було складно, бо багато хто думав, що якщо ми не підтримуватимемо нашу армію, війна швидше закінчиться.

Мій будинок розташований неподалік військкомату, і одного дня я вийшла в магазин, але дорогою вирішила підписати контракт зі Збройними силами. З одного боку це справді було спонтанне рішення, а з іншого — я просто не могла вчинити інакше. 

Оскільки в мене вже був певний досвід, я планувала стати стрільчинею. Але знайомі, які працювали в інформаційних підрозділах Міністерства оборони, переконали мене обрати військову журналістику. Я вже мала диплом магістра, а це означало, що мені не потрібно витрачати час на навчання. Ба більше — мені одразу надали офіцерське звання молодшого лейтенанта.

З 2016 по 2019 рік я встигла попрацювати в моніторинговому відділі при Міністерстві оборони, військовою журналісткою на Центральній телерадіостудії Міноборони та режисеркою іміджевої продукції на телестудії Державної прикордонної служби. 

Після закінчення контракту я зробила ще одну спробу повернутись до цивільного життя: працювала на різних журналістських проєктах, вийшла заміж, посиділа на карантині. Наприкінці 2021 року я нарешті влаштувалась на стабільну роботу, яка мені подобалась.

А потім розпочалась повномасштабна війна, і звісно ж, я не змогла залишитись осторонь. І ось я знову в ЗСУ, тепер на посаді пресофіцерки 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. и  


Про роботу пресофіцерки


Основні завдання

 

Головний обов’язок пресофіцера — розповідати про життя та діяльність своєї бригади через усі доступні канали: телебачення, соцмережі, радіо, офіційні джерела Міноборони тощо. Моя місія — показати, що армія і зокрема 95-та бригада — це живі люди, а не щось абстрактне, це чиїсь батьки, брати, сестри, матері, кохані. 

Левова частка роботи пресофіцера — це комунікація з журналістами та допомога їм в організації зйомок на наших позиціях. Зараз до нас більше приїжджає іноземних журналістів, тому я повинна, по-перше, перевірити їхнє видання і впевнитись, що вони не будуть транслювати якісь сумнівні меседжі (перед тим, як передати їм мої контакти, їх зазвичай перевіряє СБУ та Міноборони, але останнє слово все одно за мною). По-друге, я повинна домовитись зі своїми бойовими підрозділами, куди я можу повезти журналістів, що показати, щоб ми не сильно заважали. По-третє, я маю перевірити всі їхні фото-, відео- та текстові матеріали, щоб вони не видали наших позицій чи інших секретних даних. 

 

Необхідні навички та навчання

 

Якщо відійти від професійних умінь, то пресофіцер повинен також бути й повноцінним бійцем. Ми постійно з підрозділом, тому не маємо права бути баластом на позиції, де в будь-який момент може початися бій. Потрібно пройти базовий військовий вишкіл, вміти надавати першу домедичну допомогу, бути стресостійким та знати, як поводитись на полі бою.


Труднощі в роботі з журналістами

 

Перебування цивільних на бойових позиціях відволікає військових, бо тоді вони хвилюються не лише за себе та побратимів, а й за нас. Тому тут треба знайти оптимальний баланс, аби мати змогу показати іноземцям та цивільним українцям нашу війну зсередини й водночас не поставити під загрозу успіх операції та життя як військових, так і журналістів. 

З іноземними журналістами працювати набагато важче, ніж з нашими. Насамперед тому, що це не їхня війна. Наприклад, коли ми погоджуємось на підготовку сюжету, я завжди попереджаю, що вони мають затвердити зі мною все, що піде в ефір чи друк. Часто вони обурюються, мовляв, що це за цензура. Але йдеться не про цензуру, а про безпеку моїх бійців, бо журналісти можуть ненавмисно видати інформацію, витік якої може нам нашкодити. З нашими кореспондентами в цьому плані простіше — вони розуміють такі нюанси й зазвичай, беручи коментар у бійця, самі зупиняють його, коли він починає розповідати забагато.

Часто іноземці можуть не розуміти усієї серйозності моїх прохань і не усвідомлювати, що вони приїхали в зону бойових дій. Навіть ті, хто вихваляється, що були в Афганістані чи Сирії і вже бачили війну, часто лякаються, навіть не доїхавши до передової. 

А інші навпаки — нехтують власною безпекою, тим самим підставляючи мене. Наприклад, я кажу: «Йдемо лише цією стежкою за провідником, бо в інших місцях можуть бути міни або розтяжки». Вся група киває головами, а через кілька хвилин оператор відходить вбік, щоб зняти красиву картинку. 

Те ж саме стосується і носіння касок та бронежилетів — часом доводиться пояснювати, що ми одягаємо їх не для антуражу, і знімати амуніцію коли заманеться не можна. 

 

Переваги та недоліки спеціалізації

 

Найскладніше в моїй роботі те, що я виконую її одна. Річ у тім, що в Збройних Силах України посада пресофіцера з’явилась не так давно, і не всі бригади встигли укомплектувати штати. Та й не так просто знайти людину, яка впорається з такими обов’язками. В результаті я у нашій великій бригаді просто не встигаю охопити всі ділянки роботи. Доводиться відхиляти багато запитів від журналістів, як наших, так і іноземних, тому що я фізично не встигну організувати співпрацю зі стількома знімальними групами. Зараз я шукаю собі в команду ще мінімум двох людей.

А от найбільше тішить мене в роботі пресофіцера те, що саме я розповідаю світові історії наших героїв. Наприклад, нещодавно відео про нашу бригаду показували у конгресі США. І я розумію, що нехай якась дуже мінімальна, але все ж моя заслуга є в тому, що союзники передають нам зброю та іншу допомогу. Також я знаю, що наші сюжети спонукають людей донатити. До мене часто звертаються як українці, так і люди з інших країн, які хочуть допомогти конкретно нашій бригаді. Це дуже надихає і підіймає бойовий дух. 

Робота пресофіцера — це велика честь та відповідальність, адже саме ми першими розкажемо світові про нашу Перемогу. І ця думка гріє мене в найтемніші часи.


Про службу в ЗСУ та плани на майбутнє


Загалом в армії мені подобається постійний драйв та рух. 

Тут немає коли відпочивати, робота є завжди. Така інтенсивність, звісно, втомлює, але я не звикла сидіти на місці. Буває також морально важко, особливо після спілкування з близькими бійців. Часто в соцмережі бригади пишуть рідні чи друзі воїнів, які зникли безвісти чи загинули. Вони шукають підтримки, їм треба з кимось поговорити. Це не входить в мої прямі обов’язки, але совість не дозволяє мені ігнорувати такі запити, тож я можу листуватися з людьми, що переживають горе, і намагатись якось розрадити їх. А після цього я маю їхати на позиції до хлопців та дівчат і посміхатись та підіймати їм бойовий дух. 

В мене чоловік теж військовослужбовець, тому один з найкращих моментів щодня — коли ми списуємось і повідомляємо одне одному, що живі й здорові. Також я завжди радію, коли виходить зафільмувати якусь успішну операцію чи унікальні моменти з життя бійців. 

Як жінка в армії зараз я не відчуваю жодної дискримінації. Звісно, в перший час можуть виникати труднощі. Коли жінка приходить у військо, їй треба довести, що вона може виконувати завдання на рівні з чоловіками. Тому головне з самого початку зарекомендувати себе як достойного бійця, тоді жодних претензій до вас не буде. Коли я прийшла в 95-ту бригаду, в мене за плечима вже був великий досвід, тому до мене одразу ставились з повагою. 

Єдине, що хлопці все одно можуть проявляти якусь увагу до посестер. Наприклад, часто дарують цукерки. Але я не сприймаю це як прояв сексизму. Я розумію, що чоловікам це допомагає на секундочку повернутись в цивільне життя, уявити, що вони пригощають, приміром, колегу в офісі, тому ставлюся до цього досить спокійно.

Я будую плани на майбутнє, бо якщо не думати про те, що буде далі, є ризик впасти в прірву відкладеного життя. Я це вже проходила у 14-му році. Я знаю, що війна надовго, але ми з чоловіком постійно говоримо про те, що робитимемо після Перемоги, після того, як обоє підемо на дембель. Я не хочу все життя бути в армії, я не військова людина, я прийшла сюди, бо я хочу захистити свою країну, зробити свій внесок у її майбутнє. 

Раніше я думала, що після Перемоги житиму в Києві, можливо, відкрию якийсь бізнес. А зараз хочемо з чоловіком придбати хатинку в глухому селі й сховатись від усього світу. Хочеться спокою, бо війна — це шалена інтенсивність подій. Тут за день ми проживаємо цілий рік, а за рік — кілька життів. 

Ми з чоловіком часто жартуємо, що після повернення до цивільного життя матимемо за спинами незліченну кількість інкарнацій. У кожного з нас вже є по кілька днів народжень та днів смерті, бо кожного разу, коли втрачаєш побратима, з ним помирає і частинка тебе. Тому інколи хочеться просто посидіти на березі річки й ні про що не думати. Цим і займемось після Перемоги. 

Поділитись

Новини по темі: