Андрій Найман — професійний військовий лікар із Житомира, який своє життя присвятив армії. З восьмого класу він вчився в ліцеї імені Івана Богуна, далі був факультет військових лікарів і Українська військово-медична академія. Андрій зустрів війну начальником неврологічного відділення військового госпіталю в місті Маріуполь. На його долю випало випробування полоном. Як це — вижити, не зламатися, витримати багаторазові "прокачки" і при цьому продовжувати навіть в тюремному бараці рятувати своїх побратимів?
Про це - в інтерв'ю, опублікованому на сторінці Командування Медичних сил Збройних Сил України. Передаємо бесіду майже повністю.
ФОТО: фейсбук Командування Медичних сил Збройних Сил України
Найважчі вибори доводилося робити нашим лікарям під час аероевакуації з "Азовсталі". Я спостерігав, як доводилось визначатися, кого відправити зараз, а кого залишити. І ось це питання доцільності, доречності — воно найбільше давило. Сортування. Ти вирішуєш, хто зараз полетить, а хто залишиться і, можливо, загине. В мене був випадок, що прилетів борт, повискакували пілоти, вигрузили посилки. А я знаходжуся в кузові автомобіля і в мене 8 лежачих поранених на ношах. І тут я бачу, що кабіна закривається, і гелікоптер готується до зльоту. Я починаю кричати, махати руками. Кажу пілотам, що в мене поранені, яких треба забрати. Виявилося, що їх не попередили. В той день з 8 поранених, для яких в гелікоптері як правило є місце, я зміг розмістити лише шість. І чесно кажучи, я періодично згадую очі тих двох поранених, яких я мав лишити і повезти назад. По факту я стикнувся з цим лише раз, бо сортування, як правило, проводить найбільш досвідчений хірург. Але я не уявляю, як з таким навантаженням справлялися хірурги, анестезіологи, яким доводилося приймати такі рішення. Я не забуду ці очі, в яких стоїть питання "а чому не я".
Чоловік був готовий стати воїном, будучи дитиною
З підліткового віку я себе готував до військової служби і жив за правилом "мій дім там, де мій рюкзак". Враховуючи те, що я хотів рости по службі, а це вимагає покращувати якості, здобувати вищі посади, то розцінював Маріуполь як проміжний етап своєї кар’єри. Якраз в 2022 році я мав бути переведений до іншого госпіталю. Це мав бути Ірпінь. Хтозна, як би склалося моє життя, якби я туди перевівся. Адже Ірпінь теж був в зоні запеклих бойових дій.
Якщо відкинути питання екології, складне і дуже болюче для кожного мешканця Маріуполя, то місто було чудовим. Це була ніби рекламна вивіска для мешканців окупованих територій — подивіться, як може розвиватися місто в незалежній Україні по новим правилам і законам децентралізації. Коли гроші залишаються у місті, йдуть на створення нових парків, зон відпочинку, набережні, покриття, на проведення великих свят.
Про перші дні повномасштабного вторгнення у Маріуполі
Вже в полоні я спілкувався з хлопцями, які приїхали з тимчасово окупованих територій для того, щоб навчатися в Маріуполі, або навіть пішли на контрактну службу в підрозділи Нацгвардії та Збройних Сил України. Вони, як метелики на світло летіли, це дійсно була така яскрава вітрина, що ось так живе вільна Україна. І вони дивувалися, що Донецьк, який в часи Януковича позиціонувався номером один, став третьосортним містом по відношенню до Маріуполя, який не є ні обласним центром, ні містом-мільйонником.
В перші дні повномасштабного вторгнення ми в Маріуполі виписали всіх терапевтичних пацієнтів. Небезпечно стало практично одразу. Один з підрозділів нашого госпіталю був відряджений до Волновахи, і ці лікарі опинилися під обстрілами з перших годин. На щастя ми встигли забрати звідти групу без втрат. На тому напрямку плече евакуації підставив інший мобільний госпіталь. Та частина ще мала зв’язок з великою землею, а Маріуполь вже брали в кільце. Нормально виконувати функції стабпункту — стабілізувати і проводити евакуацію — лікарсько- сестринська бригада вже не могла, оскільки не було сенсу передавати поранених з передової в оточення.
Лікували людей, перебуваючи в оточенні
За наказом командира був створений оперативний штаб, куди увійшли офіцери терапевтичної служби. В обов’язки цієї структури входило і складання довідок про поранення та травму. Ми не знали, що це не мало жодного сенсу, оскільки вся документація буде знищена прямим попаданням в госпіталь. Тим не менш ми свою роботу виконували. Особисто я з 2018 року стикаюся з тим, що боєць не може довести, чи він був поранений, коли і як отримав травму. Бо хтось не записав, десь загубив, хтось форму не заповнив. І тому ми до кінця намагалися хоча б правильно записати установчі дані військовослужбовця повністю і який діагноз.
У полонених закінчився бойовий стрес, який дозволяв довго не звертати уваги на біль і поранення. І стало очевидно, що у всіх вилазять проблеми. В когось тиск, в когось цукор. Десь було забите плече, розтягнуті зв’язки, поранення, які почали рубцюватися, але при поганій санітарії і недостатній кількості ліків стан поранених погіршувався. В таборі навіть невелике поранення і хвороба перетворювалися на серйозну проблему. Мені, як медику, доводилося розвивати фантазію. Щоб з того, що є, отримати якомога більше користі, той невеликий запас ліків, що був, використати якомога ефективніше. Довелося згадувати основи біохімії. "А допоможе оця речовина при цьому захворюванні? І як її краще використати?" Більшість препаратів в нас забрали під час обшуку, бо, як виявилося, в росіян не вистачає медикаментів. І тому пакет Німісилу ділився на двох чи на трьох, таблетка Ібупрофену кришилася, змішувалася з Парацетамолом, щоб подовжити його дію. Була, наприклад, цинкова мазь — і я думав, де її можна використати. Тому що вона скоро пропаде, а навколо багато людей, які потребують лікування. Кому зараз вона потрібніша?
ФОТО: фейсбук Командування Медичних сил Збройних Сил України
Про сподівання потрапити на обмін та як російська армія знущалася з людей — "били всіх"
Кожен раз, коли росіяни, а їх поплічники приходили переписувати і узагальнювати списки, ми одразу оживали і думали, що це, мабуть, список на обмін. При цьому декілька разів людей вивозили з колонії — найперший вивіз стався через півтора місяці після того, як ми приїхали. І ми були впевнені, що це людей забрали на обмін. Вже згодом ми дізналися, що їх повезли в Крим. Потім знову забрали хлопців — ну це вже стовідсотково на обмін! Потім їх повернули — виявилося, що возили в Донецьке СІЗО — допитували і катували. Згодом ми зрозуміли, що є ознаки, коли тебе дійсно планують на обмін. По-перше, тебе не б’ють. Або б’ють так, щоб не лишати слідів.
Били всіх. Незалежно від професії, звання, частини, стану здоров’я. Били інвалідів, били цивільних, били військових. Били пенсіонерів. Азовцям діставалося найбільше. Якщо нас просто не любили і знущалися, щоб отримати задоволення, то їх намагалися знищити.
Я був в Оленівці, Горлівці і Таганрозі. В Оленівці — дуже мало їжі. Але навіть наявні об’єми їжі тобі не дозволяють з’їсти. Ставлять одну хвилину на вживання їжі і дають тобі окріп. І ти думаєш — або я зараз все собі спечу, з’їм це і буду трохи менш голодний, або я з’їм всього дві-три ложки і буду потім мучитись від голоду. Коли вони (військові російської армії — ред.) казали припинити прийом їжі, ти маєш встати. І ти не можеш дожувати, бо якщо вони бачать, що ти пересуваєшся по їдальні і у тебе в роті хліб чи інша їжа, то тебе можуть "прокачати".
"Прокачка" — це надмірні фізичні навантаження. Наприклад, сорок "джампів". Це вправа, коли потрібно стрибнути, підігнувши ноги до живота, і під ногами хлопнути. А після цього ноги не тримають абсолютно. І тобі дають нездійснену місію — за 5 секунд добігти кудись. Якщо не зробиш — знову "прокачка". В Таганрозі призначали присідання. Ми могли присідати дві-три тисячі разів. Ще є "прийомка". Коли тебе б’ють, поки ти називаєш свої установчі дані. Ти проходиш через живий коридор з кількох чергових змін, і всі тебе б’ють.
В Горлівці харчування вже було достатньо, але воно було зовсім не збалансованим. Велика кількість швидких вуглеводів при практично повній відсутності білка та вітамінів призводить до того, що за столом здається, що ніби наївся. Але встаєш і поки ти добіг до локального сектору, то стрибок інсуліну це все нівелює.
А Таганрог — це квінтесенція всього. Мало часу, мало їжі, їжа дуже поганої якості. І ти розумієш, що це ота "велич расєї", бо вони годують так не лише нас, а й власних співгромадян, вина яких ще не доведена. Це СІЗО. Там підозрювані знаходяться. А таке ставлення, ніби це "підзаборні" собаки.
ФОТО: фейсбук Командування Медичних сил Збройних Сил України
Власні спогади допомагали витримати
На Оленівці була створена команда лікарів, які вийшли з заводу Ілліча. Це була ініціатива керівництва колонії. Там був санпункт. Але в них з медичного штату був лише один мобілізований лікар, який не сильно хотів працювати. І тому медичне забезпечення було покладено на самих полонених.
Якби цих спогадів не було, то я був би як ті хлопці, які ніколи не виїздили за межі міста, в яких зі спогадів — лише навчальний центр "Десна". А потім виявилося, що це дійсно має значення. Не географічна обізнаність, а саме наявність хороших спогадів, які дозволяють тобі триматися. А ще коло спілкування. Ти обираєш схожих людей. Ви спілкуєтеся, намагаєтеся разом аналізувати ті крихти інформації, які у вас є. Коли нам підкидали новоприбулих полонених, ми їх дуже детально розпитували. Починаючи від того, яка погода, які футбольні матчі, ситуація на фронті, яка зброя, як стріляє, а що нового дали. Яке ставлення, хто приїздив, що сказали, що показують, яка музика. Тобто все-все, такий ретельний допит мабуть навіть ФСБ не проводили.
У полоні заняття фізичними вправами абсолютно заборонене
В полоні заняття фізичними вправами абсолютно заборонене. Були зрізані всі перекладини, бруси, лавочки для пресу. І якщо хтось з наглядачів дізнавався, що полонений присідав чи відтискався, то його відправляли на "прокачку". Приціл був на те, що м’язи людини атрофуються і в подальшому після обміну людина не зможе повернутися до виконання своїх обов’язків.
Як повідомили про обмін
Коли мене з Горлівки передавали до рук військової поліції, то один з офіцерів сказав залякував, що везуть на розстріл, а інший сказав: "Та який розстріл! На обмін. Бо ще злякаються і загадять нам все..."
"Для багатьох людей війни не існує"
Коли нас везли Сумщиною, то обабіч доріг стояли люди, махали прапорами, посміхался, хтось плакав. А в Дніпрі, коли нам дозволили вперше вийти в місто, я зрозумів, що там війни немає. Звичайне життя, бари, ресторани. Оце перше, що вразило. Для багатьох людей війни не існує — є лиш власні невеличкі інтереси, які превалюють над усім.
Проходьте військову кафедру, курси по військовій медицині
Для тих, хто лиш збирається стати лікарем, моя найбільша порада — проходьте військову кафедру, курси по військовій медицині, стрілецькі курси. Це дозволить вам бути найбільш підготованим саме до своєї роботи, займатися у війську тим, що вмієте робити. І поновлюйте знання, які колись отримали на лекціях з військової терапії та хірургії. Мені колись здавалося під час навчання, що навіщо вчити оці старі набори, великий хірургічний набір, великий перев’язувальний набір, які вже давно не використовуються? Але коли ми в Маріуполі опинилися без нічого і відкривали якісь стратегічні склади, а там з медицини лише ці набори, то розумієш, що ти повинен сказати, скільки тобі цих наборів треба. Тому що цих наборів потребують багато точок, і ти маєш визначити потребу, щоб їх отримати і не так, щоб вони в тебе лежали насипом. І тобі потрібно знати що там знаходиться. А всі ці знання нам давали. Просто потрібно оновити це все в пам’яті.
Журнал Житомира писав: «На Азовсталі думав, що ніколи не побачу сина»: військовий лікар з Житомира про Азовсталь, полон та Оленівку.
З російського полону повернувся військовий лікар з Житомирщини.
Житомирський медик з «Азовсталі» досі знаходиться в полоні: близькі хлопця відважно борються за його повернення.