Разом з автоматом він носить із собою фотокамеру. В його розгрузці — патрони, акумулятори та обʼєктиви.
95 окрема десантно-штурмова Поліська бригада у день військового журналіста вирішила розповісти про свого Героя — фотокореспондента Кирила Лазаревича.
«На телебаченні я працюю вже понад 20 років, крайнє моє місце роботи на «Радіо Свобода». Там пропрацював майже 10 років в програмі журналістських розслідувань «Схеми, корупція в деталях». Я був головний телеоператор, ми знімали розслідування, найчастіше це погоні за корупціонерами і шахраями», — ділиться Кирило.
За тиждень до повномасштабного вторгнення керівництво каналу відправило його у відрядження разом із родиною до Львова.
«Там і я зустрів перший день вторгнення, для мене це був шок. Я сам колишній військовий, більшість моїх друзів військові. Мої друзі згуртувалися, й утворили свій підрозділ, я дуже хотів потрапити до них, але не потрапив», —розповідає Кирило.
Він з тих людей, хто не може дозволити собі відсидітись у найважчий для країни час. Тому він вмовив редакторів, що повернеться в Київ знімати війну там.
«Перші виїзди були в Ірпінь та Бучу. Потім російська ракета вбила нашу колегу, й ми знімали фільм-розслідування про її загибель. Спочатку я знімав наслідки війни на Київщині, далі почалися поїзди на Харківщину, Херсонщину. Там наша група пережила перші обстріли та перші прильоти», — розповідає військовий фотокореспондент.
Чим більше чоловік знімав війну, тим більше розумів, що хоче активно допомагати у війську особисто. Він вже не міг повернутись до зйомок засідань, паркетних інтервʼю чи пресконференцій.
Фото: 95 ОДШБр
«Найважче було знімати ексгумацію в Ізюмі, як діставали останки українців з братських могил… На одній з історій я ледь стримував сльози. Хлопець розповідав, що в один із будинків прилетів КАБ, він прийшов туди й побачив шкільний альбом, такий самий як був у нього. Він зрозумів, що під завалами хтось з його однокласників. Йому довелося діставати з-під завалів свою однокласницю зі її родиною. Йому важко було про це розповідати», — розповідає Кирило.
Після цього він став їздити на фронт до бойових підрозділів.
«Приїхавши на першу зйомку на Донбас, ми потрапили під обстріл, по нас стріляли з усього: танки, міномет, гради. Обстріл був три години без перерви, в одну мить військові сказали, що час їхати поки в окупантів перезаряджання. Ми почали бігти до автомобіля, який постраждав від обстрілів, але якось на ньому виїхали», — ділиться чоловік.
Повернувшись з відрядження, Кирило остаточно вирішив йти до війська. Хотів бути у підрозділі, який нищить ворога, проте через невідмінний стан здоров’я його не хотіли брати у військкоматі.
«Я не здався! Я впевнений, що для кожного знайдеться місце в армії, кожен може стати корисним. Я обійшов всі частини та військкомати в Києві, але не знайшов для себе посади. Поїхав знову у відрядження на Донбас, і там почав питати в пресофіцерів за місце для себе. Так і вийшло, що у 95-й бригаді потрібен був фотограф», — згадує Кирило.
У ДШВ, звичайно, високі вимоги. Навіть, щоб зайняти небойову посаду, потрібно пройти військовий вишкіл. Кирилу було важко фізично, проте він показав гарний результат, адже хотів стати частиною війська.
Інструктори відмітили витримку чоловіка і поставили його керувати відділенням.
«На місці командира я не мав права пасувати, навпаки треба було вести людей за собою. Моєю підтримкою стала моя дружина. Вона не відмовляла мене, сказала, якщо вирішив іти, значить іди. А ще мої донечки мене надихали. Звісно, вони пишаються татом, а я все зроблю, щоб вони жили в мирній країні!» — ділиться військовий.
Десантник каже, що у війську робить, те що любить. В його обовʼязки входить супровід журналістів на позиції, організація процесу від запиту до виходу в етер, розробка власного контенту для бригади.
«Вважаю, що військовий журналіст має бути обізнаний у військовій справі, в тактичній медицині, знати специфіку роботи різних підрозділів. Наприклад: як працює артилерія, міномет, гранатомет, на яку відстань потрібно відійти, де можна знімати. Треба мати критичне мислення, не піддаватися емоціям», — каже Кирило Лазаревич.
Фото: 95 ОДШБр
Військовий журналіст має більшу відповідальність, ніж цивільний. Він постійно знаходиться зі своєю бригадою на будь-якій ділянці фронту й висвітлює її роботу.
На думку Кирила, військові журналісти не мають права на помилку, їм потрібно уважно фільтрувати всю інформацію, щоб не нашкодити підрозділам.
«В моїй професії мені подобається те, що я знаходжуся поруч з людьми, які творять історію, а я її записую. Наші військові вже звикли до журналістів. Коли я вперше до них приїхав, вони не повірили, що я військовий, а потім вже звикли. Буває кажуть на мене пане Фотограф», — ділиться Кирило.
Кирило каже, що йому не буде соромно пригадувати часи війни, адже він не сховався і не втік, а пішов до війська і робить там, що може.
Чоловіків призовного віку він закликав не шукати виправдання, щоб уникнути цього, а йти служити.
«Є лише один фронт і він найважливіший», — підкреслює десантник.