Надія Шеремет. Це ім’я знайоме багатьом житомирянам як синонім боротьби за гідність. Жінка, яка ніколи не мовчить, коли йдеться про соціальну справедливість.
Пані Надія має першу групу інвалідності, пересувається на кріслі колісному і вже понад три десятиліття відстоює права людей з інвалідністю. Власне, вона і започаткувала цей рух у Житомирі ще наприкінці 80-х. До Дня людей з інвалідністю Житомирська міськрада розповідає її історію.
Чекаємо її біля під’їзду багатоповерхівки, де пані Надія проживає з 1989 року. А роком раніше у Житомирі провели установчі збори й заснували Міську асоціацію інвалідів (тоді так офіційно звучало). І Надія Шеремет її очолила. Відтоді й почалася її боротьба.
Вона спускається за допомогою електропідйомника, який у будинку встановили лише три місяці тому. Поруч — сусідка: без сторонньої допомоги тут їй не обійтися. Адже через особливості, спричинені «кришталевою хворобою» (ред., — рідкісне генетичне захворювання, що характеризується аномальною ламкістю кісток), пані Надія має дуже низький зріст і обмежену рухливість. Самостійно дістатися до кнопки підйомника вона просто фізично не може.
Все ж, каже, цей пристрій полегшив їй життя. Адже її боротьба ніколи не обмежувалася стінами власної оселі. Ось і сьогодні в неї, як завжди, купа справ: банк, Укрпошта, «Прозорий», а потім — ще й міськвиконком. І поки вона чекає на соціальне авто, у нас є пів години, щоб поговорити...
Співрозмовниця щиро зізнається: її активність — це пряма відповідь на те, що її завжди «дратувала несправедливість і хотілося покращити цей світ». Тому вона перетворила особисті виклики на багаторічну громадську місію й допомогу для інших.
"Тоді, коли я молодою була, у мене такий підйом був, крила... Хотілося багато чого зробити. І дещо таки зробили», — каже.
Згадує часи, коли в Житомирі тролейбуси ще не були низькопідлоговими, і людині на кріслі колісному потрапити всередину було просто не можливо.
"Двері відчинялися, а посередині були поручні. Крісло колісне навіть занести неможливо було, не те щоб заїхати самому. І я не мовчала про це, писала, зверталася, — згадує. — І коли ці поручні нарешті прибрали в тролейбусах, для мене це була справжня перемога. Бо мої знайомі вже могли занести мене в тролейбус".
Зараз, каже, із доступністю громадського транспорту все набагато краще. Пані Надія називає номери маршрутів, якими користується найчастіше, — 10, 110, тролейбус» №4.
"Водії зупиняються правильно, завжди допомагають, пандус для мене відкриють. Ну тааак гарненько до мене", — тішиться.
Та й загалом із доступністю в Житомирі ситуація зрушилася з мертвої точки, і безбар’єрний маршрут, що облаштовується на Польовій, цьому підтвердження. Але, мовляв, проблемних місць ще дуже багато. Наводить простий приклад.
«На Крошні. Відремонтували поштове відділення №31 на Покровській, а поріг лишили. Я добилася, щоб його прибрали. Писала в “Укрпошту”. Прибрали цей бар’єр».
Поки ми спілкуємося з Надією Шеремет, сусіди, що проходять повз, цікавляться, чи не потрібна їй допомога, вітаються до неї з усмішкою. Відчувається: тут її знають.
«Та мені щастить на добрих людей. В більшості на добрих, — каже пані Надія. — Беру телефон, одразу дзвоню сусідам, якщо щось потрібно. Але я не вважаю, що хтось мені щось зобов’язаний. Якщо допомогли — просто кажу «спасибі»».
Все ж з гіркотою згадує й ті моменти, коли людська байдужість чи, можливо, неосвіченість ображали її гідність.
«Приходимо якось на пошту, зі мною сусід чи хтось допомагає. А працівниця навіть не дивиться у мій бік, тільки до нього: "Вона сама вміє підпис ставити?" А я їй: «Ви до мене звертайтеся, бо це мені потрібно. Іншим разом зі мною хтось інший буде».
Або ще один випадок згадує, коли у 2023-му вона купувала собі автівку — «Славуту». Підійшла тоді до салону з метою оглянути авто, а тут — собаки на неї.
"Кричу охоронцю: Допоможіть! А він навіть не звертає уваги на мене. Що це — байдужість ?"
Автомобілі — окрема історія в житті пані Надії. Має до 40 років досвіду кермування авто. Першими її транспортними засобами були дві маленькі двомісні мотоколяски.
«За інструкцією швидкість їх мала бути лише 55 км/год. Але мені замінили зірочку на двигуні, і я могла їхати 90. А зустрічні водії показували: хтось отак, а хтось отак", — сміється, показуючи жест пальцем вгору-вниз.
На такому транспорті вона їздила в санаторії Закарпаття, в Харків, Полтаву... Потім були два «Запорожці» і «Славута». Її настрій відчутно передає ностальгію за дорогою:
«Молодшою була і ох, як любила водити… І зараз люблю. Але вже півтора року за кермо не сідаю: двоїться в очах, голова крутиться. А так хочеться за кермо… дуже».
Робити добро — її життєвий принцип. А сенс життя вона черпає з Біблії. На початку повномасштабного вторгнення однокімнатна квартира Надії Шеремет стала логістичним хабом: вона фасувала й роздавала гуманітарну допомогу від «Червоного хреста» для понад п’ятдесяти членів організації — маломобільних житомирян. Тепер ці невеличкі квадратні метри вона ділить із переселенкою з Енергодара. Уже два з половиною роки з нею живе пані Ірина, яка також на кріслі колісному.
Пані Надія зізнається: буває непросто, коли дві жінки з інвалідністю живуть у тісному просторі. Але підтримка важливіша, вона це розуміє. Тому не відступає від свого життєвого принципу.
Зараз у "Товаристві людей з інвалідністю Богунського району міста Житомира", який вона очолює, — понад 50 людей. Організація не має власного рахунку, а вся комунікація здебільшого тримається на телефоні та Viber.
«У нас немає офісу, рахунку, штату. Є просто люди, яких я підтримую. Хтось потребує консультації чи довідки — я підказую, до кого звернутися. Або ж пишу сама, бо знаю, кому саме треба написати. І пишу. У повідомленні: “Шановна….. , така-то проблема. Треба вирішити. Розумію, що зараз пізно, ви можете не відповідати негайно, просто прошу вирішити»…
…До двох жінок з інвалідністю тричі на тиждень навідується соцпрацівник міського терцентру. Бачимо, як соцпрацівниця Надія Гайдай спілкується з ними з взаємною довірою та розумінням.
«Допомагаю у всьому, що потрібно. Все, що попросять. Думаю, не ображаються на мене», — зі щирою емпатією каже вона.
«Не ображаємося», — такою ж щирістю відповідає Надія Шеремет.
