Вікторія та Юрій Вєнкови – родина переселенців з Рубіжного. 11 листопада вони та ще 54 родини отримали ключі від будинка у модульному містечку в селі Вереси. Подружжя проживатиме тут разом із племінником Вікторії Олександром.
Історію родини опублікувала Житомирська міська рада.
Після всього пережитого, невеличкий будиночок стане для пані Вікторії, її чоловіка та племінника острівцем відновлення і надії. Позаду – страшні спогади втрат.
«Біль... Це все, що ми відчуваємо, коли думаємо про рідне Рубіжне. Якби зараз довелося поїхати туди, ми б не змогли ще раз побачити його в руїнах...», – ділиться почуттями подружжя.
Все ж інколи Юрій наважується погортати світлини в соцмережах, щоб побачити хоча б тіні того життя. І… сльози. Виявляється, навіть дорослі чоловіки плачуть, коли стикаються з болем втрати та безпорадністю перед тим, що вже не повернути.
Перед очима – картина, яку бачили, залишаючи Рубіжне. Місто зруйноване на 70%. Немає води, електроенергії, вцілілих шкіл, лікарень, аптек, адмінбудівель, житлових кварталів. У дворах – кладовища.
Та частина Рубіжного Луганської області, де проживала родина Вєнкових, була окупована вже 8 березня 2022 року.
«Ми півтора місяці просиділи в підвалі свого будинку. На його місці тепер розруха... У нас був район – Південне. Його більше не існує. Знесли під нуль...» – згадує подружжя.
Воду добували, як могли: зливали з батарей або вибігали на вулицю по сніг. Так люди потрапляли під сильний мінометний обстріл і гинули. Інші ж помирали в підвалах через відсутність медичної допомоги. Так виростали цвинтарі просто у дворах житлових будинків.
«На моїх очах чоловік так і не дочекався допомоги, жінка померла від інфаркту, інша – від інсульту, – згадує Вікторія. – Закопували у дворі, щоб собаки не розтягли. Спочатку тіла гілками прикривали. Потім хоронили. Жодного обліку, хто, скільки і де загинув, не було. Згодом зрозуміли: або загинемо у підвалі, або скористаємося останнім шансом на життя».
…В руках – біле простирадло. Вікторія з дітьми йде сірою зоною, по черзі несучи трирічного онука на руках. Так під обстрілами загинуло багато людей, які також, як і вони, схопилися за останню надію на життя.
«Ми йшли довго, години чотири під обстрілами. Все ж вдалося дістатися до зони, де нас підібрали автомобілем, і так ми виїхали звідти», – говорить Вікторія.
13 червня 2022 року вони вже були в Києві. А через два тижні Вікторія отримає страшну звістку: її рідна сестра та племінник загинули під час евакуації з Сіверськодонецька.
Молодшого сина сестри, на той час 15-річного Олександра, ударною хвилею викинуло з автівки. Хлопчика з поламаним стегном підібрали та помістили до лікарні в Луганську. Потім його передали опікуну, який оселився в будинку сестри, змушував хлопця працювати, а згодом віддав до інтернату. На окупованій території Олександр пробув два роки.
«Ми через Мінінтеграції намагалися витягти його звідти. Оформляли документи на опікунство... Там робили всілякі перешкоди. Навіть коли вже була сформована група з 11-ти дітей, які виїжджали, у нього забрали документи... Та все ж вдалося вивезти племінника. У Білорусі наше посольство зробило йому тимчасовий паспорт, з яким він і в’їхав в Україну. Потім у Житомирі нам допомогли, і за три дні зробили новий ID-паспорт», – розповідає Вікторія.
До слова, Олександр першим в Україні отримав статус дитини, постраждалої від торгівлі людьми.
У Житомирі за три місяці він екстерном завершив навчання в одному з ліцеїв, аби наздогнати дворічну шкільну програму. Отримав свідоцтво про загальну середню освіту і вступив до Центру професійно-технічної освіти Житомира. 17-річний хлопець займається з психологами і вже знайшов нових друзів.
…Подружжя оглядає кімнати нової оселі, торкаючись стін і вивчаючи кожен куточок нової оселі. Дві спальні, затишна кухня-студія, ванна кімната, акуратно розставлені меблі, побутова техніка – усе тут здається нереальним після пережитого.
«Юююр, тут біля вікна нам треба стіл поставити», – одразу клопочеться хатніми справами господиня дому.
Кажуть, так чекали цього дня, коли врешті отримають ключі від омріяного будиночка, що, коли він настав, від хвилювання по п’ять таблеток валеріани випили. А до цього двічі на тиждень приїжджали на будівельний майданчик у село Вереси і стежили за кожним етапом будівництва.
«Ці 45 квадратних метрів – це як повітря для нас. Це стабільність, впевненість у завтрашньому дні. Нам тут подобається все. Все нове, все пахне... Вчитимемося жити заново», – слова пані Вікторії звучать ще з тривогою.
І все ж родина впускає у свій новий дім обережну надію на те, що більше ніхто не посміє зламати їхній світ.