У Хлуплянах на Житомирщині досі проводять давній обряд «Дев’ятуха», що відкриває чорничний сезон.
Прикордонна Овруцька громада є частиною Житомирського Полісся. Вона багата фольклором, місцевим діалектом і природою. Люди живуть тут серед лісу: з давніх часів він є годувальником, адже дає ягоди і гриби. Носіями зникаючого обряду «Дев’ятуха» (наголос на другому складі, – ред.) є, зокрема, учасниці народного фольклорно-етнографічного колективу «Берегині». Примовляннями та піснями жінки просять ліс бути щедрим і відганяти від них усе лихе. А коли їхні коробки та кошелі наповнюються чорницями, дякують лісу. Про це розповідає кореспондентка Укрінформу.
«БЕРЕГИНІ» ПЛЕКАЮТЬ ДАВНІ ТРАДИЦІЇ ТА ГОВІРКУ
Уранці автобусом приїжджаю в Овруч. Мене зустрічає водій з міської ради і підвозить до Хлуплян – села в центрі Словечансько-Овруцького кряжа. Коли Сергій дізнається, що їду до Наталії Пилипчук, на його обличчі з’являється усмішка. Каже, що вона разом зі своїми дівчатами роблять велику справу, бо зберігають місцеві традиції.
- От що зараз за часи настали? Та ви вже не знайдете хоч однієї жінки, яка біля весільного короваю заспіває. А колись без цього жодне весілля не проходило. Молодь уже того не знає, їй то нецікаве. Такий жаль бере, як подумаю, що ми втрачаємо свої традиції, – говорить Сергій.
Біля старостату в Хлуплянах на мене вже чекають керівниця народного фольклорно-етнографічного колективу «Берегині» Наталія Пилипчук і його учасниці – Світлана Левківська, Катерина Тарасова, Марія Бичак, Людмила Гончарова та Галина Хілько. Вони збирають старовинні народні пісні, обряди, зберігають місцевий діалект, яким проводять усі свої заходи. А ще – опікуються понад 150-річною хатою-музеєм у сусідньому селі Стугівщина.
У ліс збираємося їхати возом, причепленим до трактора. За кермом – чоловік керівниці колективу Василь Пилипчук.
Поки жінки складають на підводу свої речі, розглядаю центр села. Одразу помічаю портрети двох загиблих на війні жителів Хлуплян – 24-річного Миколи Захаренка та 22-річного Максима Андросовича.
Навпроти – нова дерев’яна церква ПЦУ, яку селяни збудували своїми силами. Нещодавно там відбулося перше богослужіння, яке зібрало чимало людей із Хлуплян та довколишніх сіл.
Звертаю увагу на дошку оголошень. Там інформують про закупівлю від населення смородини, вишень, малини, чорниці, слив та горобини.
Тим часом тракторець пана Василя сповіщає, що пора їхати. Вистрибую на воза. Жінки хрестяться перед церквою. Із надією на супровід Бога, ми вирушаємо в ліс за чорницями. До слова, тут на них кажуть “ягоди”. Ні з чим іншим не сплутаєш, адже брусниці в навколишніх лісах мало, журавлини немає взагалі, хіба можна знайти буяхи (дикий родич лохини, – ред.)
«УСІ ЧЕКАЮТЬ ЯГІД, ЯК БОГА»
Поки їдемо, жінки жартують, що ягоди лікують і руки, і ноги, і спину, бо ж до лісу йдуть навіть хворі. У Хлуплянському старостинському окрузі пропозицій роботи не так уже й багато. Є пилорама, хлібопекарське підприємство, магазини і маленька бюджетна галузь. Люди заробляють на життя тим, що тримають корів, продають молочну продукцію, здають молоко та працюють на землі. Сезону чорниць тут очікують із нетерпінням, адже він дає можливість підзаробити.
Раніше наші люди добре заробляли на грибах. Їх було дуже багато у 2021 році. Старі люди колись казали: якщо багато грибів, то буде війна. Отак і сталося. Гриби зараз не родять, бо посуха, тому всі чекають ягід, як Бога, – розповідає Марія Бичак.
За словами Наталії Пилипчук, раніше місцеві жителі заробляли на смородині. Її садили всюди, де був вільний клаптик землі, та здавали заготівельникам. Каже, що люди навіть трохи хитрували, бо до відра зі смородиною досипали чорниці й так усе разом здавали. Потім смородина звелася, й років 20 тому почали приймати чорниці.
Цього року ягід у лісі небагато, бо вони вимерзли під час цвітіння. Трапляються кущики, де немає жодної. Коли ж рік урожайний, то ліс від чорниць аж синій.
Із поля, по обидва боки якого квітнуть ромашки, волошки, звіробій, іван-чай, з'їжджаємо на лісову дорогу, оточену високими соснами. Повітря настільки свіже, що після міста не можу ним надихатися.
Жінки на возі радяться, куди краще їхати за чорницями. Чую цікаві назви: «Малінов мох», «Горєлий дуб», «Пахарев колодязь», «Пірофіліт», «Зубцовка», «Бондарка». Як мені пояснюють, це назви локацій, де ростуть чорниці.
Трактор періодично зупиняється, і Світлана Левківська зістрибує з воза, аби глянути, чи є ягоди. Кілька разів вона повертається зі словами: «Нема ні одної ягодіни».
Знайомлюся зі Світланою. Вона працює бібліотекарем та соціальним працівником, а у вільний від роботи час їздить скутером за чорницями, які здає. Напередодні вона зібрала за день 25 кг ягід. Ділиться, що її особистий рекорд – 50 кг чорниць за раз.
Дорогою зустрічаємо людей, які вже повертаються з лісу. Ось пан Василь зупиняє трактор навпроти автомобіля, з якого виходить подружжя. Тетяна відчиняє багажник і показує паперовий мішок ягід. Говорить, що з перших зібраних чорниць варила вареники, а тепер ягоди здає. Цього разу разом із сином назбирали приблизно 25 кг. На моє запитання, чи важко це, її чоловік Микола відповідає: «Адський труд. Спека, рої комарів та ще й ягід зараз мало».
Згодом до нас підходить старший чоловік Іван Зуй. Він несе на спині повну коробку (традиційна для Овруччини ємність, виготовлена з дертої сосни, – ред.). Ділиться, що вже назбирав чорниць собі, дітям, онукам та правнуку.
Тим часом на возі вирішують їхати в Сугівщинський ліс і не помиляються, бо ягід там більше, ніж у Нагорянському, де ми намагалися їх знайти.
“ПЕРША ЯГОДІНКА, ШОБ НЕ БОЛІЛА ГОЛОВА І СПИНКА”
Саме тут мені випадає нагода побачити, як у давнину починали сезон чорниць.
- Про «Дев’ятуху» я знаю з дитинства. Наші баби казали: «Див’ятуха на цьой нідєлі, то вже треба йті по ягодкі, бо поспєла дев’ята ягодка». Вважалося, якщо не висушиш оцю першу ягідку, – а вона тверденька, зеленкувата, – то ти ніяка не господиня. Зараз обряду не дотримуються, а частина людей про нього взагалі нічого не знає, – розповідає Наталія Пилипчук.
Обряд має назву «Дев’ятуха», бо проводився на дев’яту неділю після Великодня. Якщо ж це свято було раннім і ягоди не встигали достигнути, то в ліс ішли на «Десятуху». Мені ж його продемонстрували трохи пізніше через те, що чорниця довго стигла і цього року маловрожайна.
Учасниці колективу – в традиційному одязі, з кошелями з лози та коробками. Коли вони починають відтворювати «Дев’ятуху», я ніби потрапляю в казку.
Жінки розпочинають із примовлянь місцевим діалектом. Зокрема, кажуть: «Добрий день тобі, лєсочок, приймай наших людочок», «Лєс-лєсочок, дай нам ягодочок», «Перша ягодінка, шоб не боліла голова і спинка». Потім співають традиційні поліські пісні. У якийсь момент здається, що навіть ліс затихає, слухаючи, з якою любов’ю і повагою до нього звертаються.
Пані Наталія показує гілочки полину і пояснює, що їх обов’язково брали на «Дев’ятуху», аби відганяти все погане – гадюк, вужів, людей з лихими очима. З’їдали і клаптик висушеної свяченої паски, приказуючи: «Йду в лєс із хлібом і паскою, а ти, Господі, будь до мене з хорошою ласкою». Вважалося, що такий ритуал гарантує багато ягід.
Коли жінки назбирують кошелі та коробки чорниць, знову співають: «Ой, ховайтесь, ягодочки чорненькії, бо вже наши коробочки повненькії».
ІЗ ВИСУШЕНИХ ЧОРНИЦЬ ГОТУЮТЬ МУРЗУ І БАЛАМУТИ
Керівниця фольклорно-етнографічного колективу «Берегині» пояснює, що раніше чорниці сушили на печі. Із них готували киселі та мурзу – схожий напій з ягодами та цукром, в який замість крохмалю додавали борошно. Окрім того, висушені ягоди та груші використовували для начинки у вареники, баламути (великі за розміром вареники, – ред.) та пироги.
Людмила Гончарова додає, що її улюблена начинка готується із перекручених розпарених чорниць і перетертого маку.
До розмови долучається Катерина Тарасова. За її словами, сушені ягоди – найперші ліки для дітей, коли в них болять животики. А от чай із висушених гілочок чорниці нормалізує рівень цукру в крові.
- А знаєте, як я люблю? Приходжу з лісу, намиваю ягідок у мисочку, засипаю цукром і їм із молочком та хлібом. Тільки треба, що трішки цукор розтанув. От спробуйте ще зі сметаною та цукром ягоди змішати. Як сметанка потече, то вже таке воно солодке і з чаєм дуже смакує, – ділиться Галина Хілько.
СЕЗОННИЙ ЯГІДНИЙ БІЗНЕС
Співрозмовниці складають на воза кошики й обіцяють показати мені ще лісове джерело, тож їдемо далі.
Виїжджаючи з лісу, помічаю жовтий бусик. У нього один із місцевих підприємців складає ящики, повні чорниць. Тут у ягідного бізнесу свої неписані правила. За кожним, хто приймає в людей чорниці, закріплено кілька сіл, ніхто не заходить на чужу територію.
Місцевий житель Роман заробляє на життя тим, що обробляє землю. Уже п’ять років у сезон чорниць він скуповує в людей ягоди, які потім реалізує одному із заводів. Там овруцькі чорниці заморожують та експортують за кордон.
З огляду на неврожай ягід, ціна на них зростає щодня. Роман починав приймати чорниці, даючи 90 грн за кілограм, а нині – вже 160 грн.
Поруч із ним на лавці присіла пенсіонерка Клавдія Миколаївна, яка щойно теж продала чорниці. Жінка має проблеми зі здоров’ям, тож у ліс ходить через день. Вже була тричі, й усі зібрані чорниці здає Романові. Собі збиратиме, коли вони вже закінчуватимуться, а зараз хоче трохи підзаробити. Із чорниць пенсіонерка варить варення та консервує компоти.
ВОДА З ЛІСОВОГО ДЖЕРЕЛА
Учасниці колективу «Берегині» запрошують мене на обід і кажуть, що відмову не приймають, бо тут заведено відпочивати після виснажливого збору ягід.
Тим часом пан Василь показує лісове джерело з кришталевою і прохолодною водою. Вона пахне чорницями і соснами. Тамую нею спрагу, смакуючи кожним ковтком.
Сонце повільно котиться до заходу. Захоплено слухаю овруцький діалект і вже навіть не відчуваю надокучливих комарів. На прощання жінки співають для мене кілька давніх пісень.
Вдивляюся в обличчя хлуплянських «Берегинь». У кожної з них сини – на війні. Комусь болять ноги, когось чекають удома п’ятеро онуків, троє корів, поле висушеного сіна, яке треба швидко зібрати та перевезти. Та вони знаходять собі відраду в тому, що бережуть давні обряди, співають і збирають у лісі ягоди.
До Овруча мене підвозить донька Людмили Гончарової, повертаючи із поліської казки в реальність.