Як зараз живе маленький Андрійко Томчук, якому під час бомбардування вулиці Ковельської (Воровського) у Коростені в ніч з 5 на 6 березня відірвало дві ніжки?
Історію про трагедію та реабілітацію опублікувала Світлана Барановська на своїй сторінці Facebook.
6 березня був звичайний вечір подружжя Томчуків з Коростеня: вечірні процедури з дітками і чай із близькими друзями перед сном. Та кожен пам’ятає з якими думками він засинав тієї моторошної весни 2022-го, як заплющував очі і мріяв хоч про одну спокійну ніч без тривог та вибухів. Шкода, що того дня прохання коростенців не були почуті: авіабомби, вибух, один, другий…, 12 зруйнованих будинків, жертви, вогонь, паніка – ось, що чекало жителів вулиці Ковельської тієї злощасної ночі.
Інна та Павло Томчуки, молода родина, напередодні війни купили квартиру по вулиці Маяковського (нині Степана Бандери). Жінка і чоловік не місцеві, та свій шлях розпочали саме у Коростені. Працювали на залізниці і виховували двох діток – 6-річну Анюту й 2-річного Андрійка. На початку війни переїхали тимчасово до друзів, що жили поруч.
«Там приватний будинок, а ми живемо на п’ятому поверсі, це небезпечно, та й не потрібно буде постійно бігати у бомбосховище з дітьми, у друзів і підвал близько»,– міркував Павло Томчук.
Кожна секунда важлива…
Прокинулась я від жахливого болю у спині й від того, що кричить синочок, – пригадує Інна Томчук. – Я відразу зрозуміла, що щось сталося: шматочки скла та пісок сипались на мене. На ліжку спали ми всі четверо, постраждали лише я і син. Тієї ночі сигнал тривоги на телефоні спрацював буквально на 2-3 хвилини пізніше, але саме вони виявились вирішальними. – Далі все в тумані… – продовжила розповідати мама Андрійка. – Тіло болить, Андрійко кричить, а я намагаюся його заховати і прикрити голову. Підводжусь і бачу, що у будинку вже немає ні вікон, ні дверей, а навпроти горить ще один дім. Далі ми намагалися потрапити у підвал, бо невідомо, чи це вже кінець, чи тільки початок бомбардування. На жаль, спуститися у сховище було неможливо: його завалило. Хлопці розкидали ці завали і я відчула, що десь тече кров. Спочатку Павло, мій чоловік, посвітив на мою спину, а потім подивився на сина.
«Інно, тут біда…»
«Інно, тут біда», – ось якими були перші слова батька після побаченого.
– Я тоді була у шоці, оглушена, із закладеними вухами, глянула на малого і перше, про що подумала – можливо, можна щось знайти… Та ніжок вже не було… – каже Інна.
Як це сталося, досі невідомо. Можливо, то була частинка бомби, розпечений метал чи потужна хвиля від прильоту.
…А бомбардування триває. Гул літаків. Ракети. Вибухи. Вогонь та купа диму. Пелена на очах, а життя ніби зупинилося. Як були одягнені, вони пригнули у машину і їхали якомога швидше до міської лікарні.
Нелегкий шлях, та ми впорались
Вже зовсім скоро знову буде весна. Пройшов цілий рік, та одне так і не змінилось – війна досі триває. Наразі родина Томчуків проживає у Німеччині, у невеличкому селі поблизу Мюнхена. У хлопчика немає двох кінцівок нижче коліна, але про ту жахливу ніч Андрійко не згадує й взагалі не пам’ятає. Зараз він вже має дві ніжки – користується протезами.
Коли сталася трагедія, ми одразу приїхали у Коростенську міську лікарню і наші лікарі негайно забрали синочка в операційну, він втратив багато крові. Ще декілька хвилин, і Андрійко опинився на операційному столі, на годиннику була друга година ночі. Десь о шостій ранку він був під крапельницями у реанімації. Ніч була тяжка: мені зашивали та обробляли порізи, чоловік був поряд, а донька залишилась у друзів, – згадує ту пекельну ніч Інна Томчук.
Жінці дозволили перебувати поряд із сином у реанімації, він відразу прийшов до тями. Та вона ніколи не забуде той страх у його очах. Цілу добу всі боролися за його життя, втрата крові, ускладнення дихання, безкінечні рентгени й аналізи. Та шлях лікування маленького Андрійка тільки починався. Коростень, Житомир, Польща, Німеччина і все це за кілька тижнів. В Україні сім’я була десять днів. У Житомирі все ішло по колу – ті ж аналізи й рентгени, знову реанімація, промивання та чищення ран, перев’язки, крапельниці. Лікарі також спостерігали за спеціальними механізмами, які були для циркуляції крові і для того, щоб все правильно запустилося і зрослося. Далі була Польща. Туди Томчуки поїхали всі разом – четверо. Анюта тоді із родичами була на Заході України, тому зустрілася родина вже на кордоні. Дівчат переправляли волонтери, а Павло разом з Андрійком їхали «швидкою».
– Коли ми виїжджали з України, Андрій був у нестабільному стані, шокований та на медикаментах. Перший час приймали заспокійливі ліки, бо досить погано спав уночі. На польському кордоні нас вже чекала «швидка», і все знову – огляди, стабілізація стану, – каже мати Андрійка. – У Польщі нам зробили ще 3-4 операції на ніжках. Спочатку по видаленню зараження: на лівій нозі потрібно було прибрати інфекцію. І пізніше була ще операція по корекції ніжок, аби було гарне протезування. Але перше і найголовніше оперативне втручання було в Україні, далі стабілізація стану для можливості перевезення синочка.
Останнім пунктом призначення була Німеччина. Хлопчик вже був готовий до протезування. 25 березня – початок нового етапу до бажаного результату. Почалася реєстрація у клініці, Андрійка оглянули і нарешті можна було відпочити. Житло надали сім’ї безкоштовно, коли дізналися про їхню нелегку історію. Як приємно усвідомлювати, що на світі існують добрі люди.
– Це був перший день, як ми були разом, – згадує Інна. – Весь час син був із чоловіком, і ми нарешті зустрілися, потім почався процес реабілітації. Два-три тижні ми робили компресивні пов’язки на ніжках, готували самі ніжки для того, щоб можна було зробити протез. Спочатку протези були навчальні та примітивні – робиться гіпсовий макет самої ніжки і корегується зріст. Ми знову вчилися ходити. Було складно і зовсім нелегко, але зараз Андрійко знову має змогу рухатися.
…І знову став на ніжки
Як розповідала Інна, зараз Андрійко вже має спеціальні протези, а з травня він ходить. Звісно, спочатку було тяжко адаптуватися до того, як все це працює і одягається. Аби знову піти, довелося докласти багато зусиль, а саме: різні фізичні вправи, прогулянки, пов’язки і найтяжче – емоційний стан.
«Мені потрібно надягнути ніжки», – так починається зараз кожен день маленького хлопчика.
Андрійку нині три роки і він розуміє про свою особливість, що це його спосіб функціонування у повсякденному житті. А так день загалом не відрізняється нічим від однолітків – ігри, забавляння з сестричкою Анютою, харчування, ну і обожнює він кататися на електричній машинці. Грається Андрійко вдома, бо у місцевий садочок, на жаль, не беруть через його особливість.
Чому моя киця не спить поруч?
Родина дуже сильно сумує за Батьківщиною і мріє якнайшвидше повернутися у рідний дім. Та Андрійко ж сумує не за містом, а за його маленькою кицею Муркою, яка навіть народилася з ним в один день. Малюк дуже прив’язаний до неї, в них наче особливий зв’язок, адже вони разом виросли. Щодня він доглядав за нею, як вмів, по-дитячому: годував, разом спали, дивились мультики, гралися іграшками. Хочеться, щоб кицька була поруч, але вона чекає на Андрійка вдома у Коростені.
Ніколи в житті неможливо забути про свій дім, адже саме там тобі спокійно й затишно, тому Томчуки не є винятком. Вони вже дуже засумували за рідними й близькими, і аж ніяк не за матеріальними речами. Тільки опинившись у такій ситуації, ти розумієш, що навіть не згадуєш про якийсь певний одяг чи книжку. Єдине, що не можеш забути – це те мирне життя, яке в один день обірвалося у кожного українця.
– Моє життя стало на паузу, воно ніби і продовжується, але по-справжньому почнеться, коли я повернусь, – зауважила Інна Томчук. – Після перемоги ми обов’язково повернемося! І я дуже щаслива, що стільки людей підтримало нас тоді. Небайдужих було дійсно багато, і якби я мала змогу, особисто кожному сказала б дякую!
На сьогодні Андрій забезпечений максимально, у нього є любляча родина, яка, незважаючи ні на що, намагається посміхатися.
Під час моєї розмови із мамою Інною Андрійко грався з татусем, і дуже сміявся. Життя сім’ї налагодилось, вони навчилися комунікувати з німцями, майже не розуміючи німецьку. Та кажуть, що дуже допомагає англійська.
Переживають тільки стосовно власного психологічного стану по поверненню додому, адже всі будуть питати «ЯК ВИ?».