Дмитро Гребенюк – рятувальник, який обрав непростий, але вкрай важливий шлях. Він народився із відчуттям, що його стихія – висота. Так по життю і склалося – він підкорює вершини. Його історія почалася ще у дитинстві, коли до школи щороку приїздили рятувальники. Тоді, згадує, вперше відчув, що ця професія більше ніж форма і червона машина. Це сміливість, це честь, це щось дуже справжнє. В той час, коли інші хлопці мріяли бути футболістами чи космонавтами, Дмитро уявляв як він в касці та з кисневим балоном за плечима йде крізь задимлені двері й тримає чиюсь руку.
– «Я став рятувальником тому, що не міг інакше. Ця професія мене кликала. А потім усе пішло по-справжньому: спорт, змагання з бойового розгортання, перші перемоги. Далі Харківський університет цивільного захисту і служба».
Спершу він працював на Харківщині, а через деякий час повернувся у Житомир. Згодом, пройшовши спеціальну висотну підготовку та набувши досвід у проведенні аварійно-рятувальних робіт на висоті, він наразі працює там, де багато хто не наважиться – на висоті. Людина з мотузками, страхуванням, електроінструментом і незламною вірою, що з будь-якої біди є вихід. Не кожен здатен зависнути над проваллям, коли під ногами тільки мотузка і товариш, який страхує.
– «Це виклик. Тут усе залежить від точності, від довіри. Ти дивишся вниз і знаєш – помилки не буде. Не має права бути. Ти відповідаєш не тільки за себе. Ти – частина команди. І якщо мотузка не витримає, то впаде все».
Дмитро не один раз працював у зонах, куди потрапляють не всі. Харків, Чорнобиль, Суми, Київ, Житомирщина – там, де були обстріли, де ще пахне порохом, там, де руїни і чути плач. Демонтував небезпечні конструкції, діставав тіла загиблих людей. Піднімався на понад 100 метрів у темряві й хурделиці, коли рятував об’єкт укриття на ЧАЕС.
– «Найстрашніше – не тоді, коли небезпечно. Найстрашніше – коли пізно. Коли вже не можна врятувати. Коли тягнеш тіло з-під завалів, а поруч – згорілі дитячі ляльки».
Попри все, він не втрачає себе. Після роботи дзвонить рідним, каже, що все добре. Іноді не зовсім щиро, аби не хвилювались. Родина вже змирилася з тим, що його вибір – це не тимчасово. Це покликання.
– «Я мрію про мир. Про те, щоб мої діти могли спокійно йти до школи без тривоги. Щоб не було більше «чому саме ми», не було вибухів. Щоб був просто день без трагедій».
На роботі Дмитро спокійний, точний, зосереджений. У нього немає ритуалів, немає зайвих слів. Він просто робить те, що вміє. Те, що мусить. Бо це його справа і це, врешті-решт, його країна.
– «Якби хтось питав, що потрібно мати, щоб стати рятувальником, я б сказав: бажання і чесність. Бути чесним із собою. І розуміти, що це не просто про форму чи мигалки. Це про служіння. Тут треба працювати, щиро і до кінця. На благо Батьківщини. На благо людей».
Він каже, що не герой. Але його очі – ті, що бачили небо з висоти розбитої багатоповерхівки – говорять про інше.
Детальніше у відео СК1: