20 червня — Всесвітній день біженців. Через війну чимало українців були змушені покинути рідні домівки та шукати прихисток в інших країнах. Житомиряни, як і багато українців, опинилися в різних куточках світу, намагаючись забезпечити собі безпеку та заново будувати життя. Вони долають проблемами асиміляції, але вже поступово адаптуються до змін — знаходять нові можливості та планують своє майбутнє.
Журнал Житомира розпитав про досвід трьох житомирянок.
Місто Тампере, Фінляндія
Житомирянка Алла Ковальчук разом з двома дітьми проживає у Фінляндії, місті Тампере. Знайти тимчасове житло допомогла знайома.
«Я написала одній знайомій, яка вже давно живе у Фінляндії, стосовно того, яка вартість оренди житла тут, наскільки складно винаймати житло і знайти роботу. Вона відповіла, що ситуація може бути різною, але вартість житла дуже висока. Сказала, що може дізнатися про наявність загальних поселень. Буквально через кілька годин вона повідомила, що є вільні місця, і якщо я хочу, можу приїжджати», — розповідає Алла Ковальчук.
Алла описує своє життя у Фінляндії як безпечне та спокійне, відзначаючи толерантність місцевих жителів. Вона також підкреслює високий рівень довіри громадян до поліції та готовність фінів допомогти у будь-яких ситуаціях.
«У нас є все, що потрібно для життя: і їжа, і медикаментозне забезпечення, якщо воно необхідне. В мене немає нарікань щодо цього. Це дуже безпечна та спокійна країна. Якщо залишити, наприклад, гаманець, його обов'язково можна знайти або на тому місці, де його залишено, або в поліції. Рівень довіри громадян до поліції дуже високий. Тобто, в поліцію можна подзвонити та сказати: "у мене таке-то сталося", і вони дійсно будуть розбиратися з цим. Фіни толерантно ставляться до будь-яких національностей. Особливо поважають, якщо намагаєшся говорити фінською мовою. Завжди будуть допомагати. Звісно, ми говоримо неграмотно, використовуємо неправильні граматичні форми, але якщо ми вже говоримо фінською, вони обов’язково будуть намагатися нас зрозуміти», — каже Алла.
Фото: фейсбук Алли Ковальчук
Першим великим викликом став саме мовний бар’єр.
«Коли ми сюди приїхали, нас поселили у центр для біженців. Там були не тільки біженці з України. Там були люди з Афганістану, Сирії, Кенії, Сомалі. Всі жили в одному приміщенні. Це було приміщення колишньої лікарні і, звісно, всі розпорядники були фінами — і відповідно всі говорили фінською мовою, але кожен із них володів англійською на тому рівні, на якому ми можемо спілкуватись. Я не хочу сказати, що в мене англійська на гарному рівні, але пояснити, що мені потрібно, я в змозі. Наразі я вивчаю фінську мову. Фактично одразу по приїзді нам запропонували курси фінської мови прямо у центрі для біженців. Заняття проводили двічі на тиждень — по чотири години на день. Ті, хто хотів продовжити вивчення мови, подавали заявки в училище й складали відбірковий тест. Я б не сказала, що тест вимагав певного рівня фінської мови, він скоріше перевіряв логічне мислення. Крім того, вони перевіряли, чи можемо ми писати латиницею, оскільки деякі біженці з інших країн взагалі не вміють писати», — згадує жінка.
Алла наразі не працює, вона зосереджена на вивчені фінської мови та підготовці до професійного навчання. Навчання на курсах триває шість годин на день.
«Це називається підготовка до навчання на професію. Цей курс розрахований на рік. Спочатку був початковий рівень мови, потім трошки вищий рівень мови, а тепер підготовка до професійного навчання. Викладають фінську мову, фінську історію, фінську культуру, математику, користування комп’ютером, біологію», — зазначає житомирянка.
Фото: Алла з дітьми у музеї-замку (це не підвал і не центр для біженців)
Діти Алли навчаються у фінській школі. Вона зазначає, що система освіти у Фінляндії значно відрізняється від української. Діти завжди можуть отримати необхідну підтримку, включаючи консультації шкільного психолога.
«Вони зараз не навчаються в українських школах. Це дуже важко. В українській школі велике навантаження та багато самостійної роботи. Я на навчанні, я не встигаю за цим слідкувати. У фінській школі освітній процес абсолютно інший. Донька закінчила шостий клас, а син — п’ятий. Діти встигають зробити всі уроки, які їм задавали у фінській школі, за пів години. Немає чотиригодинного чування над підручниками. Також тут просто і легко отримати консультацію психолога для дитини, якщо виникають напади сильної ностальгії та печалі. За ними завжди наглядають та ставлять питання, які для нас можуть здатися дивними. На кшталт, "а чому ти такий сумний? ". Вони запитають: "а ти сьогодні їв? А ти зараз не голодний? А наскільки добре ти сьогодні спав? А ти точно сьогодні спав? Ти виспався? А ти душ приймав? А ти зубки почистив?". Для нас це звучить як щось незвичайне, наче в першому класі, але вони так спілкуються з дітьми. Моїй доньці 14 років. У нас би запитали: "А вдома прибрано? А їсти ти зварила?". Така ось різниця. Тут діти довго залишаються дітьми», — ділиться Алла.
Для сина Алли процес соціалізації пройшов легше, він швидко знайшов друзів серед фінів і українців. Доньці було складніше через мовні труднощі, але вона також знайшла свою спільноту.
«Син дещо менший і він зміг швидко навчитися говорити фінською на більш-менш нормальному рівні. У нього є друзі серед фінів, є друзі українські. Доньці трошечки важче. Вона має РДУГ та дислексію, що ускладнює їй вивчення мови і спілкування. Їй потрібно більше часу, але вона навчається, має додатковий час на виконання завдань та дещо послаблені вимоги до оцінок. У неї друзі здебільшого міжнародні, ніж фінські. Для фінів вона трошки дивна, тому що дуже емоційна, відкрита, балакуча. Вони більш закриті. У нас, коли ми бачимо одне одного, ми раді, беремо друга за руку, обіймаємо. Тут не так. Не заведено брати когось за руку без дозволу або обійматися. Це може бути, але не з усіма. Щоб дізнатися, чи можна так зробити з цією конкретною людиною, потрібен час. Це не робиться при першій зустрічі. Українці відкриті: ми можемо познайомитися, поговорити дві години й уже думати, що це нормальна людина, мій друг, і можемо вільно себе з нею почувати. Тут так не завжди», — розповідає вона.
Фото: діти Алли Ковальчук
За її словами, Фінляндія дещо особлива і відрізняється від країн західної Європи. Фіни, як правило, стримані й не проявляють емоцій так відкрито, як, наприклад, французи або італійці. Вони багато часу проводять у своїх думках.
Алла також зазначає, що це дорога країна. Тут усе дорожче, ніж в умовній Німеччині. Проте, незважаючи на високі ціни, на життя вистачає та ніхто не залишається голодним.
Через рік перебування під тимчасовим захистом вони отримали документ, який ідентифікує особу. Це не змінює дозволу на проживання, але розширює права на навчання, медичне обслуговування та інші послуги.
«Цей документ видає поліція. Я маю приблизно такі ж права, як і людина, яка має постійний вид на проживання. Для отримання цього документа необхідно було прожити у Фінляндії рік та подати відповідні заяви. Фінська система переважно диджиталізована, тому більшість заяв можна подати через комп’ютер або телефон, однак першу заяву до поліції потрібно було віднести особисто», — пояснює Алла.
На запитання про плани повернутися в Україну Алла відповідає невпевнено. Вона хоче, щоб її діти мали стабільну та безпечну освіту, що наразі складно забезпечити в Україні через війну. Тож поки війна триває, вони однозначно залишатимуться у Фінляндії.
Місто Гамбург, Німеччина
Юлія Баренко з сином Тимофієм виїхала з Житомира до Німеччини 5 березня 2022 року. В Україні вона працювала вихователькою в дитячому садочку. Війна змусила їх залишити дім, і завдяки знайомій, яка мешкає в Німеччині, сім’я вирішила евакуюватися.
«Моя знайома, українка, яка живе з німцем, закликала нас поїхати до Німеччини. Вона хвилювалася за нас, постійно питала: "Що ви там робите? Чому ви ще не виїхали?". Тато наш поїхав на війну, а ми вирішили поїхати в Німеччину», — розповідає Юлія.
Дорога була важкою — на кордоні вони провели шість годин. Спочатку їх поселили в табір для біженців, а згодом в готель. Юлія зазначає, що в таборі було багато біженців різних національностей, але більшість — українці.
«На початку ми, як і всі, жили в таборі для біженців. Ми приїхали туди і сказали, що ми біженці з України. Тоді там і не питали, бо всі знали, звідки біженці. Там ми жили приблизно два тижні, а потім нас поселили в готелі. Коли тільки приїхали, ми всі були як під опікою соціальної служби. Це тривало декілька місяців. Згодом нас усіх перевели на облік у Jobcenter як безробітних, що шукають роботу. Оскільки мови ми не знали, нас спочатку відправили на курси вивчення німецької», — каже вона.
Фото: Юлія та її син Тимофій
Головною перепоною у вивченні німецької став брак практики спілкування з носіями мови. Як зазначає жінка, така проблема виникла у багатьох українців, які мешкали разом з нею.
«Мені дали інтенсивний курс, на який я ходила сім місяців. Потім треба було скласти іспит на рівень В1. Він складається з трьох етапів, і третій етап — говоріння. Саме на ньому мені не вистачило балів — я не склала й мені дали ще додаткових 300 годин. Всі мені кажуть, що проблема в тому, що ми живемо в готелі і тут одні українці. Немає змоги активно спілкуватися з носіями мови. Це нас трохи й затримує. Багато хто у нас не дуже добре говорить німецькою. Якщо у тебе немає дитини, то це простіше зробити: люди ходять у різні місця, наприклад, у бібліотеки і так розговорюються», — зазначає вимушена мігрантка.
Попри мовні труднощі, Юлія знайшла роботу продавцем. Вона каже, що це чудова можливість покращити рівень говоріння.
«Мені у Jobcenter сказали, якщо ти не можеш розговоритися, то йди на роботу. Так я і зробила. Мене взяли працювати продавцем. Я знайшла Minijob — це неповний робочий день, приблизно четвертина. Спочатку трошки хвилювались, як я буду працювати, але помаленьку вчу нові слова та працюю вже другий місяць. Ми зараз у процесі переїзду. Дуже важко було, але все-таки знайшли квартиру, яку поки що буде також оплачувати центр зайнятості (Jobcenter). Я її довго шукала. Поки в оголошенні не написала, що я вже працюю, то не було ніякого результату. Поки так, але вже, як-то кажуть, в найближчому майбутньому я буду просити роботодавця перейти на Teilzeit — половину робочого дня, щоб працювати більше годин», — розповідає Юлія Баренко.
Фото: на мітингу у Гамбурзі в День Незалежності України
Жінка каже, що процес адаптації також видався не із легких – як для неї, так і для її дитини, але зараз ситуація покращилася.
«Тут усе нове: нова країна, нова мова. Дитині спочатку було дуже важко, але зараз він уже адаптувався, і йому стало легше. Зрозуміло, що хочеться додому, але ми не знаємо, наскільки це все затягнеться. І поки адаптуєшся до того, що є, будуєш плани на майбутнє — можливо, дійсно, залишитися тут. Я розумію, що для дитини тут більше перспектив, якщо він залишиться і буде вчитися. Якщо ти хочеш вчитися, працювати, то роботи тут дуже багато. Можливо, це особливість міста Гамбург, у якому ми перебуваємо. Тут будь-хто може знайти роботу. А для дітей є багато напрямків для навчання і розвитку», — розмірковує житомирянка.
Коли почалася повномасштабна війна, син Юлії був у другому класі української школи. У Німеччині хлопчику знову довелося повернутися до лав першокласників. Поки що Тимофій поєднував навчання в українській та німецькій школах, але Юлія непевна, що вони будуть продовжувати це робити. За цей час хлопчик уже перейшов у 5 клас української школи — чотири класи початкової школи вони закінчили дистанційно.
Юлія зазначає, що Jobcenter виплачує мінімальну суму для проживання та оплачує житло.
«Вони підраховують, яка мінімальна сума повинна бути на людину, і виплачують допомогу на дитину. Раніше й ціни в магазині були нижчі, як мені здавалося. Ми могли купити пакет їжі за 20 євро. Зараз ціни змінилися. Тепер, щоб купити той самий пакет їжі, треба витратити 40-50 євро. На життя вистачає. Якщо ти сильно не шикуєш, то вистачає», — каже вона.
Юлія зізнається, що Німеччина — це країна правил і бюрократії, але люди там працелюбні та справедливі.
«Німеччина дуже правильна країна. Тут усе має бути за правилами. Єдине, на що всі скаржаться, — це бюрократія. Досі все надсилають листами поштою. В Україні вже більше цифровізації. Тут же бюрократія така, що всі листи треба зберігати. Деякі листи треба зберігати по 5 років і більше, бо можуть запросити стару інформацію, і ти повинен цей лист знайти та надати. Люди тут добрі. Ті, хто нас прийняв – наша знайома з України та її чоловік-німець — не лише нас прийняли, а й допомогли багатьом іншим приїхати сюди та розібратися з документами. Коли ти приїжджаєш з України, не знаючи мови, не знаєш, за що хапатися. Вони нам дуже допомогли. Гамбург — місто, де живе багато національностей, але німці, звісно, теж є. Вони дуже трудолюбиві й справедливі. Якщо ти не ледар, ходиш на роботу, то все в тебе буде добре», — ділиться Юлія.
Окрім цього, Німеччина є екосвідомою країною, що також суттєво вплинуло на певні аспекти повсякденного життя житомирянки.
«Дозвілля залишилося те саме, що було і в Україні: роблю манікюр, в’яжу серветки. В побуті, звичайно, є зміни. Наприклад, я навчилася сортувати сміття. Тут це дуже важливо, і якщо не дотримуватися правил, можна отримати штраф. Пластик, біо, папір — все сортується окремо. І ще одна нова звичка – збирати пляшки. Тут майже всі пляшки здаються, навіть з-під молока. Ти береш пляшку як в оренду, платиш 25 центів, а потім можеш повернути в спеціальний автомат у магазині. Це вже теж стало звичкою — не викидати пляшки, а здавати їх», — каже жінка.
Фото: Тимофію подарували портфель та канцелярію і він знову пішов у 1-й клас
Юлія поділилася своїми міркуваннями щодо власного майбутнього після завершення війни в Україні. У Німеччині вона вбачає більше перспектив для роботи та працевлаштуванні. У майбутньому жінка планує працевлаштуватися у дитячий садок.
«У Jobcenter мене вже запитували про мої плани на майбутнє. Я відповіла, що коли війна закінчиться, маю намір повернутися в Україну. Проте на той момент у мене не було ні роботи, ні квартири. Зараз я вже розумію, що у мене є робота, що я підписую договір на оренду житла мінімум на рік. Дехто прописує в умовах контракту навіть на три роки. Тобто, ти не можеш так просто відмовитися, бо вже підписав контракт. Також тут багато чого пропонують. Не тільки для дітей є можливість вчитися, а ще й дорослим це пропонують. Тут ти можеш здобути нову професію — це називається "аусбілдунг" (Ausbildung), або додатково до своєї професії навчатися — поглибити свої професійні знання та навички — "вайтербілдунг" (Weiterbildung). Я за спеціальністю педагог. Я вирішила підтягнути свій рівень німецької мови та планую піти працювати в садочок. У Jobcenter мені сказали, що потрібно підтвердити свої дипломи. Для цього треба найняти перекладача, який перекладе їх на німецьку мову. Jobcenter оплатив переклад і підтвердження дипломів. Тому я ще не знаю, як все це вирішиться з часом і що я буду робити далі. Якщо я піду працювати на повний робочий день, то потрібно буде повністю самостійно оплачувати квартиру, страховки та все інше. Це важко, особливо у моїй ситуації, коли я тут сама з дитиною. Виходить, що ти так зав’язуєшся в цьому, що важко буде все це просто кинути», — розповідає Юлія Баренко.
Місто Гранада, Іспанія
Житомирянка Анастасія Буравська довгий час мешкала в Іспанії, однак повернулась в Україну та будувала своє життя тут — закінчила навчання у школі та вступила до столичного університету. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, разом з членами сім’ї вона знову переїхала до Іспанії і наразі мешкає у місті Гранада.
«Життя в Іспанії досить спокійне, ніхто нікуди не поспішає, кожен зайнятий своєю справою. Люди дуже привітні та усміхнені, незважаючи на те, що кожен має свої проблеми. Особисто мені в цій країні досить комфортно. Я прожила тут майже пів життя, тож не можу сказати, що відчуваю себе біженкою», — каже Анастасія.
За її спостереженням, менталітет іспанців та українців значно різниться між собою.
«Тут у віці 20-27 років ти ще вважаєшся "дитиною", тобто тобі не обов’язково працювати та навчатися одночасно. Майже всі в цьому віці живуть з батьками й насолоджуються безтурботним життям. Їм доволі складно зрозуміти та повірити в те, що в Україні люди у 20+ мають завершену освіту і роботу. Тебе ніхто серйозно не сприймає, адже у них інший менталітет», — зазначає вона.
Фото: Анастасія Буравська
Анастасія зауважує, що контактувати з місцевими легко, якщо володієш базовим рівнем мови.
«Якщо ти базово знаєш мову, дуже легко спілкуватися з носіями. Тебе ніхто не засуджує за те, що ти розмовляєш неідеально, навпаки, тебе підтримують і корегують помилки», — каже Анастасія Буравська.
Дівчина працює — викладає іспанську мову для українців. Вона не приховує, що жити в Іспанії зовсім недешево, але їй вистачає на базові потреби та розваги з друзями. Життя тут має свої переваги та недоліки.
«Жити в Іспанії недешеве задоволення. Орендувати житло тут не так просто, і це також недешево… Плюсом життя тут є відсутність соціальних стереотипів і обмежень типу "а що скажуть люди" або "що про мене подумають інші". Всім абсолютно байдуже на те, як ти одягнений або чи маєш манікюр. Люди до всього ставляться простіше. Мінусом є те, що хай там як, в іншій країні ти завжди будеш іноземцем, і ставлення до тебе іноді може бути зверхнім», — ділиться вона.
Фото: Анастасія Буравська
Вона вважає, що теза «життя за кордоном краще» — це суцільний міф. Після переїзду в іншу країну їй довелося відмовитися від деяких звичок.
«В Україні набагато краще розвинена медицина і б’юті-індустрія. У нас будь-які послуги надаються значно швидше, ніж за кордоном. Тут мені довелося відмовитися від щомісячного манікюру, прогулянок з друзями та смачної кави, а також від швидкої діагностики стану здоров’я. Щодо побуту, з’явилося більше обов’язків і невід’ємне відчуття того, що ти можеш розраховувати лише на себе, адже рідні далеко», — каже дівчина.
Житомирянка планує повернутися в Україну наприкінці літа.
«Незважаючи на всі труднощі, мені подобається те, як я себе відчуваю у цій країні. Але я завжди знаю, що можу повернутися додому», — підсумовує вона.
Кожна з таких історій — унікальна. Вимушені мігранти стикаються з безліччю викликів: від вивчення нової мови та пошуку роботи до зміни звичок та адаптації до традицій і культури інших народів. Де б не знаходилися житомиряни, їхнє серце залишається з рідною Україною.
Журнал Житомира писав про житомирських матусь-блогерок за кордоном: адаптація та життя «по-новому».