Маючи вроджену важку форму ДЦП, він зумів досягти того, про що багато хто тільки мріє. У Міжнародний день людей з інвалідністю говоримо зі спортсменом, який щоденно доводить світові та собі: інвалідність не є перепоною для досягнень, – пише пресслужба міської ради.
Як усе починалося
Олександр навчився ходити в семирічному віці, і це було великим щастям для хлопчика, якого 6 років лікували в Німеччині. Сюди родина військових з Новограда-Волинського переїхала у пошуках реабілітаційних можливостей для лікування сина, якому було місяць від народження.
«Мене тут навчили самостійності, застібати ґудзики, їсти… Коли мені було 5 років батько захворів на рак, і ми повернулися до Новограда, де тато помер. Потім мама лікувала мене в санаторії “Хаджибей”» в Одесі», – згадує Олександр.
Реабілітація дала результати: семирічний хлопчик почав ходити, але часто падав та отримував травми. Мама боялася за сина, та зупинити не могла: надто сильним було дитяче бажання рухатися та пізнавати світ. Каже, у дитячому віці, він стикнувся і з жорстокістю та образою, та про це говорить неохоче.
Інтерес до шашок з’явився у хлопчика в 11-річному віці, і цим Олександр завдячує меншому братові Максиму. Вдома тоді навіть шашок не було, та 8-річний братик знайшов вихід: із гральних карт зробив дошку, а шашками слугували кораблики з настільної гри «Морський бій». Брат показав, як мають пересуватися «шашки» та розповів про правила гри. Ці дитячі моменти сьогоднішній чемпіон світу згадує з особливим трепетом.
«Я зрозумів, що повинен рухатися далі…»
«Шашки я таки дістав. Сидів з ними на лавочці чи на бордюрі під під’їздом і просив перехожих зіграти зі мною. Намагався всіх обіграти. Якщо ж не вигравав, то грали до тих пір, поки мій результат не був переможним», - згадує Олександр.
Пізніше ця жага до перемоги дасть вражаючі результати…
13-річний хлопчик тоді зрозумів: він повинен рухатися далі. Олександр щоденно вартував біля сусіднього під’їзду, коли дізнався, що там проживає тренер з шашок.
«Я дуже хотів зіграти з ним. І що ж… Він обіграв мене, хоча я думав, що граю добре, – посміхається. – Після цього тренер попросив мою маму водити мене на гурток до школи. Мама ж постійно сумнівалася, чи потрібно це мені. Та я її умовив. Так Віктор Ішков став моїм першим тренером».
Жовтень 1997 року. Олександр чітко запам’ятав день, коли почав відвідувати гурток з шашок, а через три місяці навчання він здивує всіх, коли візьме першість на шкільних змаганнях.
«Добре пам’ятаю свою першу перемогу, бо тоді обіграв хлопця, який 9 років займався і мав перший розряд із шашок. Тоді повірити у це навіть тренер не міг!».
Потім – міські чемпіонати, обласні, всеукраїнські…
Спортсмен світового рівня
Про свої почуття від перемог каже так: «Коли перемагаю, стримати себе не можу через емоційність. Це було завжди: і тоді, під час моїх перших шкільних змагань, і зараз, коли виходжу на світову арену».
А якось через свою емоційну радість Олександру навіть вибачатися довелося у найсильнішого суперника на всеукраїнських змаганнях у Луцьку.
У 2019 році у Туреччині Олександр змагався зі спортсменами, які інвалідності не мають: «Мені допомогли потрапити на цей чемпіонат Інваспорт та міська рада. Один програш та всі нічиї. Це достойний рівень», – каже про свій результат.
У цьому ж році він вперше став чемпіоном України на змаганнях у Луцьку.
Цьогоріч на світовому чемпіонаті з шашок 64 серед людей з ураженням опорно-рухового апарату, що проходив у Болгарії, Олександр отримав перше місце. Йому присвоїли звання «Майстер спорту України міжнародного класу (гройсмейстер України)». А нещодавно, в кінці листопада, він повернувся з Туреччини з теж важливими перемогами. На чемпіонаті світу з шашок-100 в Анталії Олександр виборов дві срібні нагороди – у класичних шашках, де змагалися люди з ураженням опорно-рухового апарату, та у змаганнях бліц серед усіх людей з інвалідністю, а також перше місце у командному заліку.
Олександр показує свої останні нагороди. Каже, довелося неабияк постаратися, особливо в Туреччині.
«На змаганнях зі швидких шашок серед усіх людей з інвалідністю грали 14 майстрів спорту з різних країн. У Болгарії під час класичної гри теж було непросто. Боявся упустити момент, коли була остання гра з поляком. Я ж тоді розумів, що перше місце може бути моїм. Не помилитися – це дуже важливо, особливо коли залишається мало часу».
Два призові місця на чемпіонаті світу дорівнюють нормативу на найвище спортивне звання – «Заслуженого майстра спорту». Олександр його вже склав успішно.
«Я не мав би вдома сім десятків книг про шашки…»
Це на перший погляд здається, що шашки – гра проста.
«Якби було все просто, я не мав би вдома понад сім десятків книг про шашки», – стверджує Олександр. – Кожен хід має бути продуманим. Шашки – це особливий світ, де є комбінація, дебюти, тактика, стратегія. А коли за дошкою два сильні гравці, гра може тривати понад 5 годин. Кожен хід треба продумати на 5 чи 10 ходів вперед. І дуже важливо не помилитися».
Аби бути найсильнішим у шашках, спортсмен постійно тренується.
Скрізь на змаганнях поруч дружина Тетяна. Вона веде запис партій, підтримує, коли Олександр нервує, хоча й сама переживає не менше.
«Ми до останнього не могли повірити, що маємо оселю»
Вони познайомилися у 2012 році в таборі на Житомирщині. Спілкування у таборі зблизило їх, потім продовжилося через Інтернет. А через два місяці після знайомства Олександр попросив Тетяну супроводжувати його на змагання до Євпаторії. Не відмовила. Там він побачив, як вона піклується про нього і розуміє. У 2013 році вони одружилися… Тетяна каже: вразила сила характеру та цілеспрямованість Олександра.
«Він, коли щось задумає, не розмірковує довго: одразу реалізовувати починає», - говорить про свого чоловіка, називаючи його «найкращим другом та рідною душею».
Декілька років подружжя проживало у Житомирі в орендованій квартирі, і ось уже п’ятий рік, як має власну оселю. За це щастя, у яке довго повірити не могли, дякують міському голові.
«Я розповів Сергію Сухомлину про свою ситуацію з житлом. Він пішов назустріч, і ми отримали квартиру. Ми з дружиною до останнього повірити не могли, що таке можливо».
«Все життя прагну допомагати людям…»
Олександр каже, все життя прагне допомагати людям. Тому і вибір професії був невипадковим: він вчився на соціального працівника в одному із житомирських вишів. У Новограді-Волинському очолював благодійний фонд, який опікувався людьми з інвалідністю. Згадує, тут реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю свого часу не мав автомобіля.
«Я дуже хотів, щоб у дітей був спецавтомобіль. Виступив на ТБ і сказав: якщо жителі міста скинуться всього по 10 грн, то дітки з інвалідністю його матимуть».
Три місяці Олександр, пересуваючись кріслом колісним, збирав у місті кошти.
«Я назбирав тоді 13 тисяч. Міська влада звернула на це увагу та допомогла придбати авто для дітей».
Після закінчення університету він був депутатом Корольовської районної ради у Житомирі. А під час останніх виборів до Верхової Ради балотувався у народні депутати … Ціль одна – допомагати людям.
«Дякую долі за те, що живу»
Сьогодні 38-річний чемпіон світу добре розуміє: його спортивні досягнення були б неможливими без віри в себе, невгамовного бажання жити та перемагати, та ще без людей, які в нього провірили.
«Дякую долі за те, що живу. Для мене перемоги у спорті – це насамперед перемоги над собою, це досвід та знання», – каже Олександр.
Фото: ЖМР