Мінометники стоять найближче з усіх артилеристів до лінії бойового зіткнення. Від їхніх позицій до перших окопів росіян — 900 метрів. Без мінометників піхотинцям набагато важче. Ці артилеристи переднього краю прикривають їх вогнем. Вони завжди готові "накидати" мін, щоб зупинити наступ ворога.
Про роботу мінометників з 95-ї окремої десантно-штурмової бригади розповідає в репортажі АрміяInform.
"Цілодобово ми готові до бойової роботи. Працюємо по цілях вдень і вночі", — розповідає Віталій, командир відділення артилерійського підрозділу.
"Постійно перебуваємо на зв’язку. Чекаємо на вогневі завдання. Від моменту отримання наказу до пострілу проходить не більше як одна хвилина, — каже мінометник. — Зволікати не можна. Адже наші десантники надіються на нас, чекають нашої підтримки вогнем. Цілі в нас різноманітні. Насамперед це скупчення ворожої піхоти. Що більше, то краще. Тоді однією міною ми завдамо більше шкоди. Також це техніка та автомобілі. Працюємо лише по конкретних цілях і з корегуванням вогню. Інформацію отримуємо від операторів дронів і штурмовиків та розвідників на полі бою. Часто влучаємо в ціль відразу з першого пострілу. Це означає, що окупанти нічого не очікують і в один момент розлітаються на шматки. Коли чуємо в радіообміні похвалу за точне влучання — це підносить настрій і додає сил".
Навколо позиції мінометників — чимало вирв від ворожих влучань. Воїнам доводиться ретельно маскуватися та обладнувати укриття для себе й боєкомплекту.
"Ворог шукає нас, обстрілює, але не може нас зупинити, — каже Віталій. — Ми все одно робимо те, що маємо. Десантники чекають від нас вогню й ми не можемо їх підвести. Зустрічаємося з ними, а вони по плечу поплескають, кажуть: «Дякуємо, нормально ви насипали»! Оце надихає! Я б хлопцям із піхоти після війни пам’ятники ставив. У них дуже важка робота, ми з усіх сил прагнемо її полегшити. І похвала від польових воїнів — це дуже висока нагорода для нас".
На вогневих позиціях мінометники проводять кілька діб поспіль. Потім відпочивають у більш безпечному місці й знову повертаються до своїх мінометів. Тут вони днюють і ночують. Звикли зустрічати схід і захід сонця в сосновому лісі. Щоправда, чимало дерев тут уже скошені снарядами.
"На світанку робимо кип’яток, заварюємо каву чи чай, — розповідає Віталій. — Тиші тут нема, тож у відносному спокої випиваємо горнятко гарячого напою, й до роботи. Сьогодні перший ранок із густим туманом, а це значить, що роботи буде менше. Ані наші, ані ворожі дрони не зможуть ефективно працювати й шукати цілі".
На позиціях є місце і для воєнної творчості.
"Пишемо послання рашистам. На мінах. Потім відправляємо адресатам", — каже 33-річний Олександр, номер обслуги міномета.
"Ось на міні я написав «За Одесу!». Це моє рідне місто, — розповідає Олександр. — І ця міна — моя відплата за горе й руйнування, які росіяни принесли одеситам і всім українцям. Хотів ще щось окупантам написати й надіслати, але зараз нема часу і натхнення".
Наймолодший мінометник в обслузі — Павло. Йому 20 років. Він — старший навідник.
"У мене є знайомі, які вже багато років воюють. Ще з часів АТО і ООС. І я для себе вирішив, щойно стану повнолітнім, то відразу стану десантником і піду на війну, — розповідає Павло. — Тому я тут. Служу вже 20 місяців. Сімнадцять із них провів на війні".
У всіх цих мінометників є багато рідних і близьких, які з нетерпінням чекають їх удома. Та зараз їхній дім — бліндаж у лісі. А родина — це обслуга міномета.
"Підтримка рідних дає нам багато сил. Ми знаємо, що тут ми заради них, заради спокою й миру для своєї країни, — каже командир відділення. — Викладаємося на повну. Знаємо: що скоріше виженемо цих варварів з нашої землі, то скоріше повернемося додому, до родин. Я скучаю за своїми рідними, вони — за мною. Та облишити цю справу незавершеною я не можу. Ми маємо вигнати росіян з нашої землі. Тоді і повернемося додому, щоб жити мирно та спокійно".