Назар військовий медик в 30 – бригаді. Надає медичну допомогу бійцям з 2018 року. За ці роки служби найбільше його дивує незламність духу наших військових. Вони навіть при найважчих пораненнях думають про своїх побратимів.
По це пише 30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Островського
За два тижні чоловік відсвяткує свій 37-й день народження. У 2008-му році вступив до медичного університету на спеціальність «хірургія», а за 4 роки розпочав свою робочу стезю. Повістку отримав ще у 2018 році. І навіть хвилини не сумніваючись пішов виконувати свій обов’язок перед державою.
«Був неспокійний час, але я не мав сумнівів, не «малював» собі діагнози, не шукав варіанти, щоб не піти. Це мій громадянський обов’язок. Думав на 3 роки підпишу контракт після мобілізації оскільки лікарів не вистачало, але вже 5 років промайнули» - каже медик.
Родина хлопця не дуже хотіла його відпускати на війну. Військовий медик, не бачить своїх рідних по півтора року.
«Так склалося що за півтора року я лише 2 місяці був поряд з родиною. Весь інший час ми були на виїздах. Я ніколи не забігаю на перед. Час покаже. Тут кожен день як останній, але віримо в краще», - каже чоловік.
Медик каже, що бувають такі дні, коли з зони бойових дій евакуйовують до 26 людей за добу. Для нього найкращі хвилини у роботі, коли її немає.
«Сьогодні ніч була відносно спокійною. Я не лінивий, але найкраща робота - коли виїздів нема: сидиш і перебираєш папірці й в усіх все добре, всі живі та не відчувають болю», - каже чоловік.
Назар захоплюється незламністю військових. Вони готові битися до останнього, незважаючи, на власні травми чи важкі поранення.
«За весь час служби вразила одна евакуація. Ми везли юнака у якого півтіла було перебито, посічено осколками, ледве міг говорити, а він нерухомо лежить і пошепки каже, що хоче назад до своїх, бо там розпочався бій і без нього підрозділу буде важко», - згадує медик.
Військові лікарі не мають права думати чи зважати на якісь емоції. Тут час іде на хвилини. Головне надати допомогу швидко.
«Ти мусиш врятувати. Нема права на помилку. Тут відважні всі. Відкидаєш емоції й дієш, адже кожне врятоване життя - це ще один пункт який прискорить перемогу. Я відчуваю, що я тут потрібен. Звичайно сумую за родиною, але якщо ми полишимо свої місця тут, хто захистить тих, хто там?», - риторичним питанням чоловік завершив бесіду.