Медикиня Уляна з позивним "Барвінок" служить у 30-й окремій механізованій бригаді два з половиною роки. Вона — доброволиця. Розказує: до повномасштабного вторгнення профільної медичної освіти не мала — працювала керівницею м'ясних магазинів. Навички медичної допомоги здобувала на війні — в шпиталі та на "еваку".
Що найтяжче в роботі, хто та що підтримує, коли тяжко, а також про свої мрії на мирне життя — Уляна "Барвінок" розповіла Суспільне Донбас.
"Медицина для мене була завжди цікава"
Медикиня 30-ї окремої механізованої бригади Уляна з позивним "Барвінок" розповідає, за освітою вона фінансист, працювала на керівних посадах. Перед початком повномасштабного вторгнення була директором м'ясних магазинів.
"У мене взагалі спеціальність — бухгалтерський облік, я — фінансист, на роботі у мене були керівні посади. Останнє моє місце роботи — я була директором м'ясних магазинів. Але медицина була для мене дуже завжди цікава, тому що моя мама — медик, вона гінеколог", — розповідає медикиня 30-ї окремої механізованої бригади.
Уляна каже, одружилася з чоловіком, який теж служив у 30-й окремій механізованій бригаді.
"Він у 2016 році був демобілізований, тому що в нього стався інфаркт. Коли почалася повномасштабна війна, він рвався сюди, він був санітаром. Але оскільки він вже мав інвалідність, його не брали. І я кажу до свого чоловіка: "Давай я піду, я дуже хочу, давай я буду продовжувати твій дух", — каже Уляна.
"Коли я прийшла у свій військкомат, вони сміялися: "Дитино, ти що тут загубила?". Говорю: "Я не загубила, я прийшла в армію!". Батьки дізнались в крайній день, коли я вже збирала валізи і їхала, доти я батькам не говорила. Дочка — їй 15 років, вже доросла — зрозуміла, вона була дуже — за мене. Каже: "Мамо, я дуже рада, що ти зробила свій вибір". Чоловік помер, і для мене дочка — дуже велика підтримка".
Медикиня говорить, спочатку вона пройшла курси тактичної медицини.
"Поступово я почала вникати в цю систему. Тобто я допомагала по палаті дівчатам, вникала, що де колоти, капати, препарати вивчала. Брали мене на евакуацію "трьохсотих". Я спочатку у все вникала, а зараз два роки я живу цією медициною", — каже медикиня.
"Найбільше — це попадання з FPV-дронів"
"Барвінок" згадує, одну зі своїх евакуацій поранених бійців під час боїв.
"Нас було два екіпажі, ми виїхали на точку, було реально страшно, тому що десь на околицях відбувалися бої. Нам передали "трьохсотого", дали мені хлопчину, я його взяла. Він сидів, він весь трусився, він не йшов на контакт. Я швиденько зробила медичні маніпуляції, поступово він почав виходити на контакт. В нього появилися якісь емоції. Каже: "Я коли потрапив до вас в руки, я внутрішньо відчув, що я врятований", — згадує "Барвінок".
В більшості виїжджають на легкі стані, каже медикиня.
"Найбільше (поранень — ред.) — від попадання з FPV-дронів. Є — і від мінометних обстрілів. В більшості виїжджаємо на легкі стани. Ми запитуємо їх: "як ви, що ви, чи ви десь вчилися, яка у вас освіта, чи у вас є сім'я, чи є дітки?". Щоб вони трошечки відійшли від цієї теми війни. Тому що є різні реакції. Якщо ти будеш намагатися запитати: що там летіло-прилетіло, хлопці можуть по-різному реагувати. Тому ми намагаємося — як жінка до дитини, до чоловіка", — пояснює Уляна.
"Буває, зловить за руку й каже: "Дякуємо, що ви є, що рятуєте". Так створено, напевно, світом, Богом, що є люди, які рятують. Відчуваєш цей якийсь біль, який переживає військовослужбовець. Бо є такі військовослужбовці, які були по кілька раз у нас. Спершу як легкі, через певний період — вони важкі. Ти розумієш, що ти його знаєш, що ти його бачив, лікував, розмовляв, а зараз він, наприклад, з ампутацією кінцівок. І дійсно, ти переживаєш".
"Хочеш бути тут"
Уляна говорить, сумує за донькою та домом.
"Інколи буває — сумую, тому що дочка вдома. Приїжджаєш у відпустку — коли їдеш назад, вона там плаче, все-таки вдома, мама… У відпустці, вдома, дуже сюди тягне. Бо ти розумієш: відбуваються процеси, а тебе тут немає. Ти теж хочеш бути, теж хочеш брати участь", — ділиться Уляна.
"Я нікого не засуджую, але коли ти приїжджаєш додому, ти розумієш, що приїздиш у паралельний світ. Всі працюють, життя триває, хтось десь там щось купляє, сміються, веселяться… У мене не викликає агресії, коли вони намагаються: "Ну що там? Коли це все закінчиться?". Я намагаюся на ці питання не реагувати або не відповідати".
Коли буває вільний час читає книжки, інколи є час на невійськові теми.
"З дівчатами чай п'ємо, розмовляємо. Намагаємося поринути в якийсь цивільний світ: порозмовляти, по шопінгах, подивитися в телефонах. Такі дівочі забаганки. Дивимося: "ой які платтячка красиві!" А тоді: "яке платтячко? Але дивишся — і пішли далі. О, військове! Те, що потрібно", — згадує жінка.
"Є мрія — якщо це все закінчиться, з донькою дуже хотіли б поїхати десь відпочити, вона дуже хоче поїхати на море, зі мною. На морі зірочкою лягти. Але у військових штанах", — жартує медикиня.