24 серпня 2024 року стало не лише днем відзначення Незалежності України. Цього дня відбувся великий обмін і додому повернулось 115 захисників, звільнених з російського полону. Одним з них був і 22-річний строковик з Житомира Олександр Канчура. У полоні хлопець пробув довгих 29 місяців. 

Нині Олександр пройшов місяць реабілітації та повертається до звичного життя. Про свою історію, страхи, мрії та яким його зустріло наше місто, Олександр розповів Журналу Житомира.

«Важив 53 кілограми, а був - 80». Знайомство з героєм

При зустрічі Олександр дарує чарівну посмішку, дещо скуті рухи. Йдемо у затишну кав’ярню в арці Михайлівської. По дорозі розповідає, що Житомир дуже змінився. Місто розбудувалось і вразило його після повернення. 

До рутини життя ще досі звикає.

“Допомагають адаптуватись сім’я, кохана дівчина, друзі”, - говорить Олександр.

Замовляємо каву без молока. Ці звичні у мирному житті дії, зустрічі, для співбесідника зараз є дуже цінними.

Все перебування в полоні було лише з порціями по 100 грамм та пів чашки чаю, якщо дозволять. 

“Коли служив важив 80 кілограмів, тримав себе в формі. Після полону затягнув на 53 кг. Зараз відновлююсь досяг вже майже 75 і так залишусь. Поки комфортно”, - каже співрозмовник.

Фото надав ЖЖ Олександр Канчура: до полону та після звільнення

«Морально це не відшкодовується, буде на все життя спогадів».  Хронологія подій 

Олександр разом із іншими 15-а строковиками повномасштабне вторгнення зустріли в своїй частині на Київщині. 

“Коли почали заходити через Макарів танками 19 березня, була спроба зупинити. Зі строковиків був один загиблий, його зняли снайпери. Але наших сил було обмаль. Як результат 20 березня 2022 року нас взяли в полон. Відвезли на територію Білорусі. Там утримували усіх на одній базі, де була техніка, танки. По відстані - це була година їзди. Тож вони були поряд”, - згадує Олександр.

До строковиків ставлення було більш м'яким. Але це змінилось із переведенням до Володимирської області села Пакіно. Хлопець згадує, що усіх розподіляли по трьом тамтешнім колоніям. Олександр потрапив у виправну колонію №5.

“Це була найжорсткіша серед трьох колоній. Про Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими говорити нема про що. Порушення були по всіх параметрах. Нам видали зековську форму. Прийом їжі починався з побоїв і ними ж закінчувався. Жодної медичної допомоги за час перебування там не надавалось. Кожного дня вмикали гімн рф, “Катюшу”, “Смуглянку”, усе як по методичці… Про Україну нічого не казали, наче її не існує”, - констатує співрозмовник.

Розпорядок та правила були повністю адаптовані до військовополонених, як до зеків.

“Деякі просто божеволіли, у когось їхав дах чи від побоїв, чи закритого простору. Їх просто забирали від нас і переводили в інші камери”, – згадує хлопець.

За весь час полону батькам вдалось надіслати лише один лист. 

“До нас дістались представники міжнародного Червоного Хреста. Була можливість передати короткий лист. Але більше таких моментів і жодного зв'язку не було”.

Батьки знали лише, що їхній син у полоні. Координувала та допомагала частина. Віра і підтримка в повернення додому мотивували не здаватись.

«Перше, що попросив - це зателефонувати батькам». Обмін 

День повернення хлопець добре запам'ятав. В ніч на 23 серпня його з іншими полоненими вдягнули, зібрали та повезли на літак.

“Руки були зв'язані, очі закриті. Дали їхні сухпайки та сказали, що їхати майже добу. Було два перельоти, аж поки ми не опинилися на території Білорусі. Відбувся розподіл по автобусам, повідомили, що дадуть їсти, медичну допомогу, кому потрібно. Зупинки теж можливі при потребі. Там повідомили про нашу мету, що буде обмін. До нас в автобус прийшов якийсь білоруський чиновник, роздали вже білоруську їжу - вперше був гарнір, котлета, шоколадка. Зняли пов'язки та розв'язали руки. Голови піднімати не можна було всю дорогу”, - згадує Олександр той день.

У зоні для обміну всіх вишикували. Йдучи, бачили зустрічні шеренги російських полонених, яких повертали. Обмін нарешті відбувся. Перше, що попросив на своїй землі, це зателефонувати батькам.

“Мамі про можливе повернення не повідомляли. Тож вона почула це від мене, що я в Україні. Плакала від щастя, що повернувся”, - розповів співрозмовник.

Фото: Координаційний штаб

Далі розпочалось лікування та реабілітація. Олександр разом з іншими пройшов обов'язковий 10-денний карантин. Після чого нарешті зустрівся та вперше побачив своїх рідних. Лікування тривало близько 4 тижнів. Олександр згадує, що в порівнянні з місцевими ще досі має білу шкіру, адже від сонця був ізольованим. 

«У мене вкрали 19, 20, 21 мій рік...». Плани на життя

У планах Олександра першочергово, це поліпшення та відновлення здоров'я. Наразі його ранок розпочинається з розминки та пробіжки на місцевому стадіоні. Далі планування та розпорядок дня. 

Нагадує про перші дні повномасштабної війни ще осколок у верхній частині вуха, який невдовзі планують дістати шляхом операції. Після цього лікування зубів та тіла. Адже в полоні були постійні побиття, брак вітамінів та навіть сонячних променів.

При цьому Олександр не планує залишити навчання в коледжі, аби згодом вступити в один з Житомирських університетів. Опісля - стати до лав Нацгвардії. 

Підтримка рідних

Усі ці довгі місяці родина отримувала інформацію та підтримку від військової частини строковика. Олександр каже, що батьки знали правильний алгоритм дій, яку інформацію варто розміщувати, де шукати фото/відео з полоненими. Також проводилась робота щодо уникнення шахраїв навколо ситуації.

Як не нашкодити тим, хто в полоні, Журнал Житомира писав раніше.

Після звільнення Олександр також доєднався до мирних пікетів з повернення полонених, які відбуваються в Житомирі. Каже, що це найменше, що можна зробити, а ще це важливо - не закривати очі, не бути осторонь. Адже найбільша мотивація - це те, що тебе чекають і попри довгі місяці розлуки - любов і віра в тебе, які не зникають.

За інформацією Координаційного штабу поводження з полоненими, в Україну вже вдалося повернути 3 672 наших громадянина.