«Сонячно… як і 30 років тому. Місто прекрасне, люди фантастичні, як і наша країна», — такими словами Сергій Жадан розпочав зустріч із житомирськими ветеранами. Він десятки разів повертався сюди з літературними виступами та музикою, передає пресслужба міськради.
«Зараз такої можливості немає. Я мобілізований. Хоч і не на бойовій посаді, служба займає багато часу… За роботою у комунікаційній службі доводиться приїжджати і бачити, як живе країна. Попри війну, попри обстріли, попри постійну загрозу — вона живе. Тримаємося за дітей, за освіту, хтось за бізнес… Нам потрібно пережити цю реальність, зберігши себе. Зберігши свою країну».
Жадан неодноразово повторює, що не займає бойової посади, аби уникнути спекуляцій:
«Я у бригаді “Хартія”, у корпусі “Хартія”. Ясна річ, ми їздимо до розташування наших військових, до лінії зіткнення. Але це не бойова посада».
У травні 2024 року він приєднується до 13-ї бригади НГУ «Хартія», яка нині стала корпусом. З того часу робить усе, щоб «Хартія» мала все необхідне і своїм прикладом надихала інших...
... Він говорив про віну і повернення додому, про пам’ять, яку треба плекати, про культуру, яка не розважає, а тримає, про слово і діалог як частину одужання, про армію як віддзеркалення суспільства.
Пропонуємо вам, на наш погляд, важливі цитати з зустрічі Сергія Жадана з житомирськими ветеранами.
«... а потім повернемося до літератури, до музики і до театру»
З літа 2014-го Жадан написав кілька книжок віршів, роман "Інтернат" про Дебальцівську операцію, п’єсу "Хлібне перемир’я". Коли почалася повномасштабна війна, він створив книгу оповідань "Арабески".
"Про Харківщину, про людей, про те, що ми переживаємо. Писати часу зараз немає. Але нарікати не буду. Дуже важливо зараз завершити цю війну — і завершити не поразкою, а відстоявши наші території. А потім ми повернемося до літератури, до музики і до театру".
«Ми повернемо українські землі. І знову наповнимо бібліотеки українською книгою…»
«Я народився на Старобільщині і жив там до 17 років. Луганщина — історична Слобожанщина, завжди частина Харківської губернії. Те, що Луганщина — «непроукраїнський» регіон, — стереотип. Так, територія специфічна, але етнічно це завжди були українські землі. У моїй родині російською не говорили, лише українським суржиком».
«Ми з друзями включилися як волонтери (ред. — про 2014 рік), щоб підтримувати військових і місцеві громади, які прагнули зберегти Україну та українську державну інституційність. Допомагали школам, садочкам, лікарням, бібліотекам. Тоннами перевозили українські книги. І зараз боляче усвідомлювати: Луганщина окупована, а ці книги спалюють...Попереду ще багато роботи. Ми повернемо ці території — українські землі. І знову наповнимо бібліотеки українською книгою. Книга тут не просто реальність — вона як метафора:..."
«Треба інакше говорити: «…бо ми всі разом»
«Не треба надто акцентувати на тому, що є військові і є цивільні. Війна зараз тотальна і всіх стосується. В цій війні всі задіяні тією чи іншою мірою. Поділ на тих, хто мав стосунок до війни, і тих, хто не мав — на емоційному рівні можна зрозуміти, але він не зовсім конструктивний. Треба інакше говорити: «Нам вдається так довго триматися, бо, власне, ми всі разом».
«Ми всі будемо країною ветеранів»
«Так чи інакше, ми всі будемо країною ветеранів — країною людей, що пройшли через війну. І правильно не мірятися, хто більший чи менший внесок зробив. Важливіше, як ми далі будемо корисними одне одному, щоб не втратити момент емпатії, який зараз надзвичайно важливий для країни».
«Ми зараз багато говоримо про повернення ветеранів, про їхню адаптацію. Багато хто каже: хлопці й дівчата, що повертаються, не готові до того, що вони бачать. Але й суспільство не готове. Чи слід його звинувачувати? Ні. Слід підказувати, працювати, допомагати».
«Зараз є спекулятивні, демагогічні заяви, що хлопці повернуться з фронту і наведуть порядок. Це перекладання всієї відповідальності на військових, які страшенно втомлені. Дехто четвертий рік воює, дехто з часів АТО. Чекати, що вони приїдуть і за цивільних наводитимуть порядок — це нечесно і безвідповідально. Ми всі разом маємо наводити порядок».
«Армія — це точне віддзеркалення суспільства»
«Я скажу таку річ. У цивільному суспільстві є чимало стереотипів про військо. Наприклад: "наші хлопці" — звучить ніби абстракція. Або уявлення, що армія — це окрема каста людей, "не такі, як ми". Але армія — це точне віддзеркалення суспільства. Зараз мобілізують будь-кого: від токарів, слюсарів, трактористів — до керівників громад, політиків»
"Військо дуже різне. І культурна «прошивка» в усіх різна: хтось має вищу освіту, хтось ні. Хтось читає книжки, хтось не читає. Хтось до війни ходив у театр, а хтось і не думав про це. І це не означає, що після демобілізації всі стануть книголюбами чи фанатами українського балету. Це різні люди. І повернення ветеранів у цивільне життя потребує різних підходів».
«...будувати країну справедливою»
«Важливо будувати країну такою, яка відповідала б нашим власним сподіванням. Справедливою. Справедливість має мати політичне, моральне та економічне вимірювання. І вона має базуватися на взаємній повазі»
«Багато речей в країні після війни вже будуть неприпустимими. Неприпустимим буде ігнорування тієї ціни, яку ми платимо за цю війну Я не ідеалізую. Буде нелегко. Але ми до усіх викликів підсвідомо готові».
«Культура не може стояти на паузі»
"Культура не може стояти на паузі. Вона реагує на війну — концерти, фестивалі, вечори завжди мають волонтерську складову. Збирають кошти, і немалі: лише на «Atlas» у Києві влітку зібрали 130 мільйонів гривень для війська. Але є ще важливіше: на цих подіях завжди є військові. Хтось на ротації, хтось після поранення, хтось уже демобілізувався. Приходять їхні родини, діти, дружини. І для них це простір, де вони відчувають себе серед своїх, серед людей, які розуміють".
"Коли ми розгортаємо книжку чи йдемо на концерт, ми не тікаємо від війни — ми намагаємося відновити рівновагу, знайти спокій, повернути собі «емоційну вертикаль». Це не варто недооцінювати. Інакше ще більше роботи буде для психотерапевтів".
«Важливо, щоб наші військові говорили»
"Важливо, щоб наші військові говорили. Щоб повернувшись, вони не замикалися в собі, у своїх проблемах чи навіть у родині. Приїхати, прочитати лекцію, сказати правильні слова — це добре. Але справжній сенс з’являється тільки тоді, коли це знаходить відгук."
"На презентації книжки Юлії Тайри ми говорили про полонених — тих, хто повернувся, і тих, хто ще там. І раптом слово попросив хлопець у футболці й джинсах. «А хто ти?» — запитали ми. «Та я… тиждень як з обміну», — відповів він. Це була його перша публічна подія після полону. І він захотів говорити..."
«Перемога? Це коли я зможу поїхати в Старобільськ на могилу свого тата…»
«У нас величезний запит і високі вимоги до Перемоги. Частина територій окупована, багато людей у полоні, багато громадян під окупацією… Не кажу вже про руйнування та матеріальні збитки, які принесли росіяни і продовжують завдавати. Хочеться повернути всі території, всіх громадян, полонених.... Щоб ця ціна не була марною.... Доки я не зможу поїхати в Старобільськ на могилу свого тата, я не зможу назвати це Перемогою… Працюємо. Стараємося. Допомагаємо. Підтримуємо. Боремося. Не здаємося».
«Я б написав ветеранам: «Любов варта всього..."
"Не втрачайте віри в людей. Це зараз найважливіше (ред.— до ветеранів). Ми зараз сприймаємо все дуже гостро — від заяв Трампа до новини про те, що в таксі хтось заговорив до ветерана російською. Але, мені здається, той запас любові й людяності, який завжди був характерний для українців, залишився...»
— Якби вас попросили залишити пару поетичних рядків для житомирських ветеранів?
— Я б написав: “Любов варта всього..."
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
