Журнал Житомира познайомився із чудовою жінкою, волонтеркою та мамою воїна, Наталією Мужицькою. Вона розповіла про те, як її 21-річний син потрапив до лав ЗСУ та поділилась своєю історією волонтерства.
Як студент з Литви поїхав на війну в Україну
Про те, що її син пішов служити, Наталія дізналась не одразу. До повномасштабного вторгнення Микола навчався у Литві. 24 лютого хлопцеві лишалось 2 місяці до закінчення навчання. Він мав гарні перспективи за кордоном, проте, дізнавшись, що в його країні почалась війна, прийняв єдине для себе правильне рішення.
«Перший-другий день він дзвонив, а потім зник з горизонту. Сказав, що буде працювати у Вільнюсі в центрі допомоги біженцям», — розповідає Наталія.
Після цього хлопець рідко виходив на звʼязок, писав короткі повідомлення пізно ввечері.
27 лютого Микола перейшов пішки кордон та одразу записався добровольцем до полку Азов. Родина дізналась, що хлопець в Україні вже під час виконання ним бойового завдання на Київщині.
«В нас не було моменту прощання. Ми його не проводжали. Просто сталось так як сталось. Я була спокійна, хоч мені і досі важко. Він доросла людина і прийняв самостійне рішення, як я його і заохочувала завжди», — розповідає Наталія.
Як Наталія стала волонтеркою
Волонтерську діяльність Наталія Мужицька почала не через сина, оскільки тоді вона ще не знала, що він на фронті. За два тижні до повномасштабного вторгнення у Наталії обоє батьків захворіли на ковід. Особливо важко хворобу переносив тато, який потрапив до реанімаційного відділення міської лікарні №2, поблизу якої 1 березня рашисти нанесли авіаудар.
Будівля дуже постраждала, особливо відділення, у якому знаходився тато Наталії. Окрім того, що він перебував на апараті штучного дихання, чоловік отримав важку контузію внаслідок вибуху.
Фото: Корреспондент.net
Фото: Уніан
Вже наступного дня лікарня була заповнена волонтерами, які допомагали прибирати в лікарні та підтримували її пацієнтів.
«Люди приносили з дому відра, лопати, граблі, плівку, ДСП і цілий день прибирали», — ділиться Наталія.
Хворих та поранених на той момент перевели до інших відділень, проте тата Наталії не змогли навіть до дверей вивести, оскільки він перебував у край тяжкому стані. Його довелось лишити у зруйнованому відділені.
Через декілька днів до лікарні почали привозити перших поранених. Це були хлопці з ампутованими кінцівками та важкими пораненнями.
«Для проведення операції зазвичай форму розрізали просто на них, а після всіх маніпуляцій клали їх на звичайні медичні клейонки. Мені було їх дуже шкода, тому що я розуміла, що це чиїсь діти. Вже 10 числа дізналась, що і мій син десь воює, тому вирішила збільшити масштаб допомоги», — розповідає Наталія.
Волонтерська діяльність Наталії почалась з того, що вона просто заходила до палат лікарні і запитувала у поранених бійців про їх потреби. Згодом жінка почала організовувати доставку перевʼязувального матеріалу для поранених, ліків для хворих людей, які не мали можливості самостійно їх дістати.
«Навіть маленька допомога є важливою. Якщо чиєсь дитя буде лежати в футболці, голене і нагодоване, то можливо і моїй дитині хтось допоможе. За цей рік де він тільки не воював, і чужі люди прали йому одяг, годували, переховували його. Тому, я просто робила, що можу. Перші часи я навіть не вважала це волонтерством», — каже Наталія.
Які збори волонтерка проводить зараз
Наразі Наталія найбільше допомагає Сходу — відправляє допомогу в шпиталі Бахмута і Краматорська. Жінка наголошує, що до даної справи залучено дуже багато людей, а вона є лише посередником. Певну частину допомоги Наталія реалізує власним коштом.
«Стараюсь щомісяця з власної зарплати купити хоча б 10 турнікетів. Це приблизно 10-15 тисяч гривень, велика для мене сума. Я вдячна коли друзі долучаються, тому що на нульовій лінії фронту турнікети рятують життя», — розповідає Наталія.
За її словами, житомирські волонтери набагато краще працюють за своїх колег із Заходу у плані самовіддачі і організації.
«Я ними пишаюсь і захоплююсь, вони мене надихають. Бувають моменти, коли важко, ти думаєш, що це була остання машина чи тепловізор, але бачиш пост від подруги і не можеш стати осторонь», — каже Наталія.
Для підрозділу свого сина Наталія провела успішні збори на три автомобілі, два тепловізори, одяг для поранених. Волонтерка наголошує, що віддає все, що може, тому що без Перемоги в Україні себе не бачить.
Два тижні тому Наталія з колегами відкрила збір на пікап. Наразі команда зібрала 73 тисячі із потрібних 200 тисяч гривень. Як відомо, автомобілі на фронті довго не живуть, тому допомога у закритті даного збору дуже потрібна. Це життя військових.
Приєднатись до збору можна за наступними реквізитами:
Під час виконання бойових завдань на Запоріжжі підрозділ сина Наталії не мав автомобіля. Через це їм довелось 30 км нести пораненого побратима на власних руках. На жаль, він не вижив через крововтрату. Та ситуація і стала поштовхом для збору на перший пікап.
Жінка каже, що останнім часом інтенсивність допомоги зменшилась. На думку волонтерки, це може бути повʼязано з тим, що змінився характер. В перші місяці війни люди більше просили про їжу, ліки, одяг, перевʼязувальні матеріали. Сьогодні ж війна перейшла в іншу фазу і збори стали більш масштабними: авто, дрони, тепловізори.
Інколи вдається зібрати набагато більшу суму за заплановану. До прикладу, одного разу Наталії з колегами замість трьох тисяч доларів вдалось зібрати сім. Тоді волонтери придбали не лише джип, а і бус для військових, що боронять країну на Сході.
«Я помітила, що все дуже залежить від військово-політичної ситуації. Будь-який вплив конкретно на наших містян призводить до зростання інтенсивності донатів. Зараз ситуація в Житомирі відносно стабільна і донатів мало», — підкреслює Наталія.
Наталія наголошує, що допомога армії чи постраждалим внаслідок воєнних подій людям не є складною: можна зібрати речі для поранених, приготувати їм їжу, занести до шпиталю смаколики, довезти захисників у потрібному напрямі, зробити окопну свічку, передати обігрівальну техніку, зарядні пристрої тощо. Все ґрунтується на маленькій допомозі.
Волонтерка вірить в щасливе завершення війни, для її родини зокрема. Вона хоче, щоб син закінчив навчання за кордоном, офіційно оформив стосунки зі своєю цивільною дружиною. Наталія мріє, що її молодший син повернеться до школи, не буде ховатись у підвалах. Також жінка хоче зберегти теплоту стосунків із людьми, з якими вдалось познайомитись за період повномасштабної війни.
«Я просто мама воїна. Я вірю, що буде день Перемоги, я закрию картку, яку відкривала для цих потреб, і все. Ніколи знову», — каже з усмішкою Наталія.