В селі Ходорків на Житомирщині живе 102-річна Любов Ярош. За плечима жінки більш ніж століття живої, нефільтрованої, нелакованої історії України. Голодомор, наймитування, німецька окупація, вимушена важка праця на Донбасі, а потім – у місцевому колгоспі. А нині от – знову війна.
Любов Григорівна не могла бути осторонь й почала допомагати ходорківським дівчатам плести «кікімори» для воїнів, повідомляє Укрінформ.
«Ой, я не можу спати, – у кожному слові жінки вчувається душевний біль. – Лежу-лежу, все думаю, як там наші хлопці на фронті. Господи, де ви, бідненькі, не спите – ні день, ні ніч. А вороги стріляють... Радіо трошки включу, послухаю…
Мені головне, щоб наших людей не вбивали. То я вже кажу: краще б наплести тих маскувальних костюмів, та щоб наші синочки закінчили цю війну. Та щоб була вже тиша. Доньки плетуть, а я розплітаю мішковину. П’ять жмутиків роблю за день», – розповіла Любов Ярош.
«Мати називає кікімори «тімурками». Коли починаєш плести маскувальні костюми, то поступово втягуєшся у справу. День мине і вже хочеться знову плести. Спершу, як починали, манекеном нам слугували граблі, а потім уже надягали й на відро, і гачками плели…», – розповідає донька Галина.
Всього у Любові Ярош четверо дітей.
«Двоє хлопців та двоє дівчат. Хлопець старший і хлопець менший, а посередині – дівчата: Валя й Галя, Вітя і Льоня… Вітя поїхав у Чехію. Там недовго попрацював, та й привезли мені його… Загинув», – сказала Любов Григорівка.
А ще у Любові Ярош семеро внуків й семеро правнуків.
«Дуже хочеться, щоб ця війна швидше закінчилася. Ті вороги людей стільки убивають, палять хати і хліб. Я на їх не кажу інакше як «собаки». Та навіть пси кращі за тих нелюдів. Мрію дожити до Перемоги. Щоранку встану і думаю: може вже закінчилася війна…», – зазначила Любов Григорівна.
