Любомира Чихуна в містечку Любар на Житомирщині знають усі. Високий привітний хлопець із гітарою щонеділі співає на місцевому ринку, збираючи гроші на потреби армії. Волонтерством він почав займатися навесні 2022 року й, попри різні труднощі, не полишає цієї справи.
Любомир розповів Укрінформу про свою мотивацію допомагати військовим, а також як поєднує навчання в ліцеї, заняття в школі мистецтв та волонтерську діяльність.
МОЯ МОТИВАЦІЯ – У БАГАЖНИКУ АВТО: БРОНЕЖИЛЕТ І ДВІ БЕНЗОПИЛКИ
Вулицею Князя Любарта прямую на ринок у Любарі. У неділю це – місце, де традиційно збирається багато людей із містечка, навколишніх сіл та навіть сусідньої Хмельницької області. Підходжу до вишикуваних у ряд автомобілів, власники яких базарують, і чую спів. Йду на голос й опиняюся на виступі 14-річного Любомира Чихуна.
Після однієї з пісень хлопець робить паузу й ми маємо можливість трішки поговорити. Любомир розповідає, що через нічний масований обстріл не виспався, але о 7-й ранку вже був на ринку, куди його підвіз тато. У нього ще й сталася прикрість – на гітарі обірвалася струна. Втім виступу хлопець не скасував: умикає музику та співає під неї.
Моя мотивація лежить у багажнику татового автомобіля. Там бронежилет і дві бензопилки, які ми взяли в борг. Ці речі відправимо сьогодні військовим, котрі на них чекають, а гроші треба віддати. Тому я зараз тут, – говорить Любомир.
Хлопець повертається до мікрофона і знову співає. Він знає напам’ять близько 40 пісень. У його репертуарі – здебільшого композиції про нашу реальність. Хоча й Любар – тилове містечко, але болю від війни тут теж багато. Помічаю, як люди підходять і кидають гроші у скриньку з підписом «Збір коштів на ЗСУ».
На війні загинув мій рідний брат, тому я допомагаю армії й постійно підтримую цю дитину, – ділиться Оксана.
Послухати виступ Любомира зупиняється молода пара. Чоловік тримає на руках маленьку дитину, а його дружина відходить, аби підтримати збір Любомира. Тамара розповідає, що на ринок вони приїхали з Хмельниччини.
Усі ж бачать, як хлопець старається, тому неможливо байдуже пройти повз. Мій чоловік теж воював, звільнився з армії за станом здоров’я, – каже жінка.
Скриньку не оминає й Олександр. Він у 2014 році приєднався до лав «Азову», у 2022-му повернувся в армію, а нещодавно звільнився, бо отримав інвалідність. Розповідає, що добре знає потреби бійців, тому й підтримує ініціативу Любомира.
До збору доєдналася й Наталія.
Особисто не знайома з цим хлопчиком, але знаю, що він збирає гроші на ЗСУ, а я завжди допомагаю нашим військовим, – ділиться жінка.
Ще один Олександр приїхав на ринок із сусіднього Бердичівського району. Каже, що пам’ятає Любомира з 2022 року, коли він тільки почав співати й збирати на армію. Тому Олександр, буваючи в Любарі, теж донатить хлопцеві.
У перервах між піснями юний артист дякує за підтримку. Під час загальнонаціональної хвилини мовчання просить вшанувати пам’ять загиблих унаслідок війни. Більшість людей та автомобілів зупиняються.
У ВОЛОНТЕРСТВО ПРИВЕЛА МУЗИКА
У сім’ї Катерини та Володимира Чихунів троє дітей. Найстаршій доньці – 27 років, середньому синові – 25, а Любомир – наймолодший і єдиний, хто нині живе з батьками. Хлопець дуже схожий на тата, хоча вже вищий за нього.
Виховувати трьох дітей непросто. Треба постійно працювати, аби дати їм раду, – говорить Володимир. – Коли були малими старші донька та син, якраз вирувало безробіття. Ми залишали їх на моїх або дружининих батьків і їхали в Київ на роботу. Я здебільшого працював на будівництві – хоч і важко, та добре оплачується. Дружина була в торгівлі та їздила заробляти за кордон. Зараз улітку продовжую працювати на будівництві, а взимку – оператором газових котлів.
Чоловік каже, що до старших дітей був суворішим, бо хвилювався, аби вони не потрапили під поганий вплив і самі не скоїли нічого злого.
Любомир, коли народився, був таким милим і гарненьким, що у мені одразу прокинулися ніжні батьківські почуття. Так складалося, що багато грошей доводилося витрачати на лікування доньки та дружини, тому для мене було важливо, аби він ріс здоровим. Чогось надзвичайного я від нього не вимагаю, як і не маю для нього жорстких заборон. Він досі наша маленька дитина, хоча зростом уже майже два метри, – ділиться тато.
Сім’я живе в селі Стрижівка, до якого потрапити в Любар все одно, що перейти з одного мікрорайону міста в інший.
Коли Любомир пішов у перший клас Стрижівського ліцею, попросив, аби тато завів його у Любарську школу мистецтв. Починав із танців, але невдовзі залишив їх через стан здоров’я. Зараз хлопець освоює аж три напрямки – вокал, гітару та фортепіано.
Я живу музикою. Коли мені було 11 років, почав займатися волонтерством, – згадує хлопець. – Якось прийшов до мами, яка працювала в магазині на ринку, і побачив, що через дорогу діти облаштували блокпост, де збирали гроші для ЗСУ. Тоді вирішив, що теж маю бути корисним, бо вмію співати і маю гітару. У травні 2022-го вперше прийшов співати на ринок, щоб зібрати гроші для військових. Мав страх, що всі будуть байдужими і з того нічого не вийде. Та все склалося навпаки: до мене підходили люди, підтримували добрим словом, кидали гроші. Після виступу я отримав багато позитиву і зібрав більше 7 тисяч гривень, які передав волонтеру Віктору Басу. Відтоді практично щонеділі тут співаю.
Під час виступів Любомиру вже вдалося зібрати 1,3 млн грн. Частину коштів він передавав на збори іншим волонтерам, також самостійно закриває потреби військових, які до нього звертаються. У цій справі хлопця підтримує тато – Любомир жартома називає своїм продюсером. Коли потрібна допомога мами, вона теж не залишається осторонь.
ДРОН У ПАМ’ЯТЬ ПРО ЗАГИБЛОГО БРАТА
Син завжди радиться, коли треба щось придбати для військових, – розповідає Володимир. – Як дитині, йому поки складно самостійно вирішувати багато питань, тому я завжди поруч. Якось ми замовили квадрокоптер на запит військових і я дві години вів телефоном перемовини із постачальником, аби нам дозволили його перевірити. Пояснював, що гроші зібрала дитина і важливо, аби техніка, яку чекають на фронті, була в робочому стані.
Із усього, що юний волонтер придбав для військових, для нього найціннішим був один із дронів. Любомир передав його у пам’ять про загиблого на війні двоюрідного брата Дмитра Чихуна, аби бійці за нього помстилися. Техніку отримав інший двоюрідний брат хлопця Юрій Кучман. На жаль, він загинув пів року тому, й рідні досі не можуть його поховати.
Любомир констатує, що збори зменшуються, та це не дає йому приводу опускати рук. Коли потрібно терміново щось придбати на запит військових, а грошей не вистачає, тато везе хлопця виступати на ринки у сусідні Миропіль та Чуднів, де його також добре знають. Назустріч ідуть й місцеві підприємці, які роблять знижки та дають необхідні для війська речі в борг. Волонтер завжди його сплачує.
Хлопець ділиться, що в серпні передав військовим, зокрема, прилад нічного бачення, квадрокоптер, автозапчастини.
Захисники часто присилають юнаку подяки, а деколи навіть показують, як його допомога відпрацьовує по ворогу.
ПІД ЧАС ВИСТУПІВ У ШПИТАЛІ ХОЧЕТЬСЯ РОЗПЛАКАТИСЯ
Два роки тому волонтери запропонували Любомиру виступити в одному зі шпиталів. Тепер він там буває щомісяця.
- Багато хлопців плачуть, коли співаю про війну. Я теж дуже хочу розплакатися під час таких виступів, але стримую себе. Після цих поїздок мені боляче. Дуже шкода військових із ампутаціями і тих, кому я допомагав, а вони загинули, – ділиться хлопець.
У якийсь момент на його очах з’являються сльози. У Любомира – добра і тонка душа, війна швидко зробила його дорослим.
Згадуючи, що у шпиталі періодично просять заспівати щось веселе, він посміхається. На такі випадки теж має композиції.
Деколи Любомира запрошують і на благодійні концерти. Запитую, як йому вдається усе це поєднувати з уроками в ліцеї та заняттями у школі мистецтв. Хлопець зізнається, що час від часу заради волонтерства доводиться пропускати школу. Він завчасно запитує на це дозволу в директора Стрижівського ліцею, який зазвичай дає добро. Потім Любомир надолужує пропущені теми, домашні завдання і контрольні. Шкільні вчителі та викладачі школи мистецтв теж підтримують свого учня донатами.
- Музика – моє хобі, а в майбутньому хотілося б здобути військову освіту. Я ж високий і міцний хлопець, тому думаю, що в мене вийде. Зараз роблю все, що мені під силу, заради нашої перемоги, бо вірю в неї, – ділиться планами Любомир.
Ми прощаємося, а хлопець із татом сідають в автомобіль і їдуть на пошту, аби відправити військовим бронежилет і бензопили.