Мінометник Роман на собі відчув, що таке братня любов росіян, адже девʼять місяців прожив під окупацією. Після цього чоловік вирішив приєднатись до лав ЗСУ у боротьбі за власну землю.
Історію Романа з Херсона ділиться 95 окрема десантно-штурмова бригада ЗС України.
«Моє місто було швидко окуповане. Росіяни не розкланювалися, одразу почали наводити свої порядки. Вони грабували все, що бачили – продукти, техніку, виносили навіть стільчики з дитячих садочків та старі матраци, які валялися в підвалі лікарні. Все, що бачили, тягнули! Тому ми буквально виживали. Якщо вдавалося знайти їжу, то обов’язково ділилися з сусідами та роздавали пенсіонерам», — розповідає Роман.
Найстрашніше почалось, коли стали зникати люди. Росіяни проводили перевірки, шукали патріотичні татуювання, українську символіку, військову форму. Якщо у когось щось знаходили чи він виявлявся військовим, його забирали до підвалу. Подальша доля цих людей невідома.
Фото: rubryka.com
«Одного чоловіка застрелили на місці, бо він не хотів віддавати свій трактор. А якось мого сусіда теж загребли через те, що він на 10 хвилин не встиг додому до комендантської години. Через місяць росіяни його вивезли на околиці міста і викинули. Над чоловіком знущалися, катували, він дуже схуд. І це тільки за те, що був на вулиці в комендантську годину», — каже військовий.
Херсонці дуже чекали на звільнення міста і коли це нарешті трапилось, люди з радістю та любовʼю зустрічали українських захисників. Десантник каже, що те відчуття не передати словами. Люди обіймали військових, танцювали з прапорами, пригощали військових борщем та гостинцями.
«Шукали вільні квартири та розселяли бійців. Багато, хто виїхав, з радістю погоджувалися, щоб в їхніх хатах жили військові», — ділиться Роман.
Фото: armyinform.com.ua
Після звільнення Херсона росіяни не полишили його мешканців у спокої — гатили по місту щосили вдень та вночі. Роман організував похорон свого дядька, який загинув внаслідок обстрілів, вивіз матір до Миколаєва та пішов до армії.
«Я ще під окупацією вирішив для себе, що маю бути з нашим військом. Раніше не служив, але було бажання вчитися. Так потрапив у 95-у бригаду. Я чув, що «дев’яносто п’ятка», завжди десь на найгарячіших напрямках, але потім і сам в цьому пересвідчився. Зараз «навалюю» окупантам 120-ми мінами. Найкращий подарунок мені, коли командири в рацію розказують, як ми вдало відпрацювали», — ділиться Роман.
Десантник з побратимами активно працює по техніці та живій силі. Каже, що від їх мінометного розрахунку не сховається ніхто.
«Найбільше запам’яталося як навесні цього року десь 40 російських «ведевешніков» жваво вирішили заїхати на танках та штурманути позиції нашої піхоти. Ми тільки встигали заряджати! Потім розвідка розповідала, що більш ніж половина тих окупантів так і лишилися в нашій землі!», — розповідає Роман.
Хлопець не мріє воювати. Він хоче якомога швидше вигнати ворога зі своєї землі, зустріти дівчину та народити з нею донечку.
«Я обов’язково буду оберігати й балувати своїх дівчат. Але треба зараз звільнити країну, щоб у наших дітей було щасливе майбутнє», — каже захисник.
Фото: 95 ОДШБр