Ніхто не знає ціну тиші краще за них. У світі, де кожен шепіт може стати останнім, а звук лопати об ґрунт – вироком, сапери завжди живуть на межі. Їхня робота вимагає сталевого спокою та абсолютної уваги до того, що ховається під ногами.
Сапер Євгеній не є тим, хто йде вперед, він є тим, хто забезпечував це "вперед", заміновуючи сіру зону між нашими десантниками та ворогом або розміновуючи сантиметр за сантиметром звільнену від окупанта ділянку.
Його історією ділиться Відділення комунікацій 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади ДШВ ЗС України.
«Пам’ятаю мій перший бойовий вихід. Ми стояли тоді на напрямку Кремінна у 2022 році. Підвезли до точки, а далі ми йшли пішки на передній край – треба було замінувати дорогу. Відпрацювали ми швидко та без пригод. Але я тоді ще не розумів до кінця, що таке війна, де я знаходжусь і яка реальність оточує мене після навчального центру», - згадує Євгеній.
Після того дня десантник пройшов не одне випробування: робота під полюванням ворожих дронів, перестрілки з ворогами та рятування побратимів.
«Коли журналісти запитують про те, що найважче в роботі, то хочуть почути про важкість спорядження, яке ми на собі тягнемо, чи роботу під обстрілами. Проте все це не зрівняється з тим, коли бачиш свого пораненого побратима, він недалеко, але криють так, що треба вираховувати час між прильотами, щоб хоч трохи до нього підповзти. А це секунди! Вони тягнуться вічність…», - розповідає сапер.
Той день Євгеній пам’ятає до дрібних деталей. Розповідає майже покроково.
«Ми йшли на точку, за мною побратим тягнув на собі чи мало всього, ще й сам був кремезний. І тут прильот. Я, наче, цілий, швидко відкотився в укриття. Бачу, мій побратим поранений лежить. А росіяни криють без зупинки. Ми з іншим побратимом вирахували час між приходами – 25-30 секунд. І давай потрохи повзти до пораненого, один би я його не витяг. Ми були майже вже поряд, як снаряд прилітає точно в центр між нами і пораненим. На щастя, він не розірвався, просто встряв в землю, - Євгеній родить паузу. – Ми знов в укриття. А росіяни не заспокоюються, криють нас».
Ще була спроба витягнути пораненого побратима, і його успішно вдалося евакуювати.
«Як тільки ми побачили, що наш товариш у безпеці, буквально в ту ж секунду з товаришем звалилися з ніг, голова стала паморочитися. Виявилося, що ми отримали контузії, але організм наче не давав слабину, поки ми пораненого не витягнули», - згадує Євгеній.
Напевно, саме характер і братерство є фундаментом успішного підрозділу. #ВсіСвої
«І тренування. Постійні тренування, - посміхається Євгеній. – не буває такого, що ти все вже знаєш і вмієш. Ворог придумує щось нове, а ми маємо не тільки бути готовими до цього, але й бути на крок попереду».
