25 серпня в авіакатастрофі під Житомиром загинуло троє пілотів. Вони були справжніми професіоналами з багаторічним досвідом та Героями. Одним з них був Сергій Проказін.
Про його мрії, життєвий досвід, родину та фатальний день загибелі розповіли hromadske.ua.
Хотів бути лише льотчиком
Сергій завжди мріяв бути льотчиком. Батько Сергія був льотчиком-винищувачем, отож трьох своїх синів бачив лише у цій професії.
«У їхній дитячій кімнаті був облаштований спортивний куточок: штанги, гантелі, гімнастичні кільця. Ми відтискалися, присідали, качали прес. Дядько Льоня проводив між нами змагання і навіть придумував нагороди для переможців. А в 9 класі ми з Сергієм уже займалися в секції, де школярів учили стрибати з парашутом», — розповідає товариш по службі та друг дитинства Андрій.
Фото: hromadske
Після школи Сергій вступив до Харківського військового авіаційного інституту, а далі була служба в авіаполках на Миколаївщині та у Миргороді.
Фото: hromadske
У 2004 Сергія скоротили з армії. Батько Леонід Ілліч каже, син дуже засмутився і переживав через це, адже хотів бути лише льотчиком.
У 2010 році Сергієві вдалось повернутись до ЗСУ. Він зайняв посаду офіцера з бойової підготовки повітряного командування «Центр» у 40-їй бригаді тактичної авіації. Чоловік служив командиром авіаційної ескадрильї 831 бригади тактичної авіації, обіймав посаду начальника штабу — першого заступника командира авіаційної ескадрильї.
«Сергій не брав участі в АТО. Але він допомагав військовим льотчикам відновлювати їхню боєздатність для участі в АТО, тренував їх працювати по цілях», — каже товариш по службі Максим.
2021 року Сергій став штурманом 40-ої бригади. Товариш Проказіна каже, що той був спеціалістом, котрий вмів знайти рішення навіть за самої нестандартної проблеми.
На момент загибелі Сергій був льотчиком третього класу та мав майже 400 годин нальоту.
«Безпосередньої участі в бойових діях майор Проказін не брав, адже не встиг відновити льотні навички, необхідні для польотів на МІГ-29. Він виконував спеціальні бойові завдання: проводив повітряну розвідку, відвертав на себе увагу ворога від головної групи наших літаків, ретранслював команди офіцера бойового управління. Був добросовісним офіцером, вважав, що проблем, які неможливо розв'язати, не існує», — розповідає командир 40 бригади полковник Олексій Манюшкін.
Російська пропаганда зруйнувала родину
На початку 90-х батько Сергія намагався виїхати до росії, проте за певний час повернувся через проблеми з житлом.
У той час, коли мати з двома братами подалась до росії, Сергій складав військову присягу на вірність народу України.
«У нього й думки не було переїжджати в росію після закінчення військового інституту. Сергій із шостого класу в Україні, для нього батьківщина вже була тут. Він і говорити українською старався, тільки в нього це смішно виходило», — розповідає товариш Андрій.
З родиною Сергій мав міцний емоційний звʼязок, проте російська пропаганда виявилась міцнішою. З 2014 року брати та мама почали вірити у нацистів, які розіпʼяли хлопчика в трусиках.
Андрій розповідає, що прибувши до України заради знайомвства із внуком, Людмила, мама Сергія, боялась вийти на вулицю, бо була впевнена, що її вбʼють за російську мову.
Після 24 лютого 2022 року спілкування і зовсім зійшло нанівець — брати та мама виявились затятими путіністами.
«Мені здається, Сергію навіть ніяково було, що родичі його в росії такі зазомбовані. Йому це дуже боліло», — ділиться товариш Максим.
Брат на брата
Брат Сергія став військовим льотчиком у росії. На початку повномасштабного вторгнення той поскаржився, що його відсторонили від виконання бойових завдань через Сергія.
Журналісти hromadske поспілкувались із мамою Сергія після його загибелі та запитали, що вона думає.
«Я ним пишаюся. Він залишився вірним своїй присязі, своїй землі. Вибачте, я не можу більше говорити», — сказала Людмила.
Пізніше вона додала у письмовому вигляді:
«Я не можу уявити, що його немає. Тому що Сергій — це саме життя: яскравий і світлий. Закоханий у небо. Таким він буде для мене завжди. Важко, що він не зможе виростити сина, про якого довго мріяв. Занадто все, що трапилося, боляче».
Історія кохання
Свою дружину Сергій знав ще зі школи, проте тоді не виявляв цікавості до дівчини. Батько Галини також військовий льотчик, отож вона обрала шлях військовослужбовиці. З часом Сергій та Галина відновлили шкільне спілкування. В неї лишився син від попереднього шлюбу.
«Довго не наважувалася вийти за нього. Вік уже не букетний, думала: нащо ця реєстрація? Але запитала у сина: “Переїдемо до дядька Сергія?” А він каже: “Звичайно!” Ми обоє військові і з родини військових, тож вийшла сім’я, де всі розуміють, що таке служба, де живуть спільними інтересами й нічого не мусять пояснювати», — ділиться жінка.
Фото: hromadske
Вдома чоловік був мало — постійно у відрядженнях. Коли ж Сергій приїжджав, то тішив дружину і друзів власноруч звареним пивом і джином, міг і торт спекти, і страви з м’яса приготувати. Постійно мріяв поїхати кудись за кордон, де «все включено». Любив посиденьки в альтанці, навколо якої посадив ягідні кущі, розмови з товаришами під шашлики.
«Заходиш до нього додому, а тобі назустріч його щира посмішка. Він дуже приємний був у спілкуванні, мені з ним не те що поручкатися, а обійнятися завжди хотілося — така щира людина», — розповідає Максим.
Своїх дітей Сергій на той момент не мав, проте до сина Галини, Ігоря, прикипів душею.
«Мені було десь 11-12, коли з’явився Сергій. Він почав зі мною спілкуватися, постійно в нас із ним якісь справи були: допомагав мені з уроками, брав на аеродром і вчив їздити на машині», — розповідає хлопець.
По завершенню школи Ігор також пішов навчатись на льотчика до харківського інституту.
Фото: hromadske
У 2015-му в Сергія та Галини народився Денис. В дитині Сергій душі не чув — зажди віз йому з відряджень ігри, конструктори, грався з ним, як із товаришем.
Улюбленою книгою Сергія була «Граф Монте-Крісто». За її мотивами він із Денисом придумав гру: закопав закордонні монети за садочком, лишивши записку, щоб через 200 років хтось знайшов та дізнався про них.
«Але мої друзі, Ваня і Женя, навмисне вирили скарб, гроші нам повернули, а баночку собі забрали. То ми вдруге вже не закопували», — розповідає Денис.
Фото: hromadske
Фатальний день
Цього літа 21-річний Ігор став військовим льотчиком. У серпні юний лейтенант прибув для проходження служби в авіачастину під Житомиром, де саме перебував у відрядженні батько.
27 серпня у Василькові сім’я мала відзначати дев’яту річницю одруження Сергія та Галини. Батько із сином мали повернутись додму 26 серпня. Востаннє Галина розмовляла з чоловіком про його запис до перукаря та стоматолога.
Ігор знав, що 25 серпня у батька заплановані польоти, отож почав телефонувати йому орієнтовно у той час, коли політ повинен був завершитись. Але ніхто не відповідав. Ігор подзвонив керівництву.
«Це капець — почути про загибель телефоном. Під Снігурі (місце, де сталася авіакатастрофа — ред.) мене не пустили, тіла я не бачив. Не знав, як сказати мамі, боявся їй телефонувати. Психував дуже, сльози були. Хлопці мені щось говорили, але ті слова не допомагали», — розповідає Ігор.
Фото: hromadske
Після похорону Галина розбирала речі чоловіка і знайшла його подарунок — золоті прикраси. Їх вона так і не змогла надягти.
«Хоч ми із Сергієм служили в різних бригадах, специфіка моєї військової посади така, що вже через десять хвилин після його загибелі я знав про біду. Кинувся уточнювати дані через свої канали, інформація підтвердилася. Я тоді сказав командуванню: як друг Сергія і Галі саме я маю повідомити їй та Леонідові Іллічу про його смерть, бо знаю, як із ними говорити. Коли подзвонив, Галя подумала, що в мене дурні жарти, навіть послала. Батько не зразу зрозумів, про що йдеться. Боляче було. І зараз боляче. Ми з Сергієм були як брати», — розповідає Андрій.
Сергій Проказін отримав посмертне звання підполковника. Він похований в колумбарії Байкового цвинтаря у Києві.
Фото: hromadske
«Ота домовина, з якою всі прощались у бригаді, не має для мене жодного стосунку до Сергія. Я думаю, що він у відрядженні. Що ось зараз приземлиться й надішле мені бджілку в повідомленні, як завжди. А я традиційно відповім йому поцілунком», — каже Галина.
Ігор каже, що після смерті батька не боїться сідати до кабіни літака. Тільки от із ким він тепер обговорюватиме своє воєнне життя? Перед ким пишатиметься першим бойовим вильотом?