У грудні 2024-го, в розпал Курської операції, Руслан Маришев очолив 95-ту окрему десантно-штурмову Поліську бригаду. Найважче, каже, було відбивати масовані штурми північнокорейців, якій накочувалися цілими ротами. Зараз бригада Маришева тримає активну оборону в Сумській області.
Йому лише 33. Більш як третина життя – на війні. Руслан каже, що особливо цінує людей у війську, перспективних офіцерів. Він про це говорив і під час інтерв’ю 2021 року. Але й втрачати цих людей, на жаль, під час війни доводиться.
Якої тактики зараз дотримуються підрозділи 95 одшбр? Чи справді тактику малих піхотних груп перейняли в росіян? Як стримували навалу “упоротих” корейців у Курській області? За рахунок чого вдалося зупинити просування противника на Сумщині? Чому “95-ку” хвалить фонд “Повернись живим” із його “Дронопадом”? Про що мріє полковник Руслан Маришев із позивним “Циган” і яким бачить закінчення війни? Про все це і більше – в новій великій розмові з “Новинарнею“.
“На Сумщині ініціативою володіють Збройні сили України”
– Президент Зеленський і головком Сирський не раз заявляли, що ЗСУ зірвали російські плани щодо Сумщини та що наступ росіян на цьому напрямку зупинено. Ваша бригада – одна з військових частин, яка виконує завдання на цьому напрямку. Чи справді росіяни зупинилися? Хто володіє ініціативою на Північно-Слобожанському напрямку станом на кінець вересня 2025-го?
– Ситуація реально стабілізувалася приблизно місяці три тому назад. Наразі ініціатива більше на нашому боці. Але росіяни докладають зусиль, щоб утримати ті території, на які вони змогли зайти…
Так, у Росії заявили, що забрали з цього напрямку свої найбільш боєздатні підрозділи – 76-ту дивізію, 810-ту і 155-ту бригади морської піхоти – та перекинули на інші напрямки. Але тут залишились інші боєздатні підрозділи [армії РФ]: 22-й мотострілецький полк, 72-га дивізія, 1427-й мотострілецький полк. Тобто тут досі ще є достатньо військ противника для утримання того рубежу, який вони встигли взяти.
Росіяни проводять ротації, намагаються зайти – але їм це не вдається. Наприклад, якщо противник зі своєї позиції хоче відійти в тил і ми це бачимо – то хіба ми дамо йому відійти? Звісно ж, ні: ми його вбиваємо. А якщо він несе пляшку води своєму під*ру-побратиму – хіба ми дамо йому донести ту пляшку? – усміхається. – Тобто ми ці снаряди тратимо не на відбиття наступу, а на ліквідацію виявленого противника.
Створюються більш-менш сприятливі умови для покращення нашого тактичного положення і відновлення втрачених позицій.
Тому, якщо підсумувати, скажу так: на цьому напрямку станом на вересень 2025 року ініціативою володіють Збройні сили України.
– За рахунок чого, на вашу думку, вдалося досягти таких результатів на цій ділянці фронту – досить оптимістичних?
– За рахунок стійкості наших солдатів та взаємодії між суміжними підрозділами бригад, які стоять в угрупованні.
Коли ти один стоїш на напрямку, а сусіди зліва й справа нічого не роблять – так вести бойові дії складнувато. А коли всі згуртовані, одне одному допомагають – це ефективніше.
Тобто, якщо на моєму напрямку противник не веде активних дій, а в сусіда вони ведуться – ми допомагаємо, щоб більше знищити противника. І тоді всі моменти згладжуються.
– Хто зараз ваші суміжники?
– Зараз у мене із сусідів – здебільшого десантники. Це 80-та десантно-штурмова бригада, 71-ша єгерська бригада ДШВ ЗС України.
На Курщині нормальними сусідами були десантники з 82 одшбр. Із Сухопутних військ себе нормально показали 17-та та 1-ша важкі механізовані бригади.
– Чи залишаються наші підрозділи станом на сьогодні (кінець вересня) на території Курської області РФ?
– Підрозділи моєї бригади – ні. Сусідні бригади – так.
“Тепер нашою робочою тактикою є просочування малих штурмових груп, як і в росіян”
– 21 вересня The New York Times писала, що ЗСУ успішно контратакують на Сумщині, використовуючи проти росіян їхню ж тактику: зокрема, це малі піхотні групи і постійні удари дронів. Так і є? Наскільки це норм – переймати тактику росіян?
– Тактика змінюється з кожним днем війни. Раніше була тактика великих штурмових груп, механізованих наступів. Але зараз це не працює.
Тепер робочою є тактика просочування малих штурмових груп (двійок-трійок) за участі БПЛА і підтримки артилерії.
Наприклад: група військовослужбовців просочується в неглибокий тил противника і закріплюється там, не демаскуючи себе. Потім ще одна група таким чином заходить. Коли росіяни усвідомлюють нашу присутність в себе в тилу, то починають дезорганізовано, хаотично нас шукати.
Ця тактика працює, але для цього потрібні підготовлені люди (а на це потрібний час) і система – робота БПЛА й артилерії. Має бути комплексний підхід – і тоді це реально працюватиме.
Не можу сказати, що ми перейняли цю тактику в противника – просто росіяни вже дійшли до тієї межі, що великими групами та механізованими штурмами нічого не можуть зробити. Тому вдаються до такої тактики.
Ми ж цю тактику (малих піхотних груп) використовуємо зокрема через те, що в нас не так багато людей, як у ворога.
Але ця тактика дозволяє і звільняти нашу територію, і знищувати противника.
– Чи не тягне ця тактика за собою більші людські втрати? Адже двійки чи трійки вразливі у своїх виходах.
– Проаналізувавши дуже багато моментів, я можу з великою впевненістю сказати: під час ведення штурмових дій ми несемо менші втрати, ніж стоячи в обороні.
Війна змінилася. Коли військові стоять на позиції відділення, наприклад, і противник їх виявив – тоді він не жаліє ні FPV, ні інших ударних дронів, щоб знищити цю позицію. А коли ти ведеш штурмові дії, противник не знає, де ти безпосередньо перебуваєш.
Зараз ми можемо бути в одній точці – а через півтори години вже в іншій.
Якщо це чисте поле, тебе легше виявити. А якщо це населений пункт або лісиста місцевість, підрозділ нереально виявити.
– Якої тактики дотримуються підрозділи вашої бригади?
– Ми комбінуємо, не працюємо шаблонно. Все залежить від обставин, місцевості, від характеру дій противника на нашому напрямку.
Якщо ворог більш активний – ми спочатку його вибиваємо, по максимуму завдаємо вогневого ураження, виявляємо точки зльоту пілотів тощо. Робимо все для того, щоб ворог менше за нами спостерігав та менше міг повпливати на наш особовий склад.
Не можу сказати, що на цьому напрямку ми працюємо механізованими колонами – тут переважно працюємо тактикою двійок-трійок. Все комбіновано, в симбіозі.
– Під час виконання бойових завдань чимало військових вашої частини отримали “Золоту зірку” Героя України. Наприклад, розвідник “95-ки” Андрій Луговий під час виконання бойового завдання в Курській області пройшов 12 км відкритої місцевості під російськими обстрілами; ліквідував чимало росіян. Чи це не ті це випадки, коли героїзм бійців є наслідком невчасних чи хибних рішень командирів?
– Так, це військовослужбовець аеромобільного батальйону, який недавно отримав “Золоту зірку” Героя України. Він ще до цього епізоду виконав багато завдань зі своєю штурмовою групою, чимало нищили ворога реально. Він уже був не один раз поранений. Андрієва нагорода – це саме його людські якості.
Так, задача була непроста – зачистити певну ділянку, штурмонути декілька точок противника. Він служив у розвідувальному взводі, відтак заточений саме на таку роботу. І вони її виконали на відмінно.
Зараз Андрій Луговий служить в управлінні батальйону, в розвідувальному відділі. Свій левел підвищив. Молодий перспективний хлопець, солдат, зараз уже сержант. Прийшов у військо в 2022 році. Він має чимало досвіду. Таких військових, вважаю, треба нагороджувати.
Рецепт проти КАБів
– Одна з переваг росіян на Сумщині, як зазначають співрозмовники NYT – керовані авіабомби. Наскільки вони дошкуляють “95-ці”? Чи маєте якісь способи протидії КАБам, рецепти збереження життя особового складу?
– КАБів достатньо багато. Але сказати, що вони справляють якийсь серйозний вплив, не можу. В основному працюють по наших артилерії, засобах ППО. Проте, слава Богу, не досить дієво, не досить влучно.
Не буду розкривати всіх карт, але так: у нас є свої засоби РЕБ, які при включенні впливають на траєкторію польоту КАБа, вимикаючи GPS. Тобто КАБ летить уже не в ті координати, на які запрограмований.
Крім того, коли йдуть пуски КАБів, ми знаємо про це заздалегідь завдяки РЛС – всі позиції оповіщені, ми знаємо напрямок пуску КАБа.
У нас в бригаді є зокрема система оповіщення, оператори в групу надсилають напрямок руху КАБа, пуск, час підльоту в район. Таким чином відбувається оповіщення всіх позицій, котрі є на напрямку польоту КАБа – і військові йдуть в укриття.
– Який час на реакцію у такому випадку?
– Нам вистачає до 40 секунд.
– Справді? (здіймаю брови).
– Це багато. Наприклад, коли балістика летить, ми маємо 5 секунд.
“Найважчим на Курщині було відбивати атаки рот із КНДР, ідеологічно заведених”
– Ви очолили 95 одшбр у грудні 2024 року. Курська операція вже тривала. Розкажіть трохи про закулісся призначення вас на посаду. Як це відбувалося? Хто запропонував? Чи не було вам лячно абощо?
– Я розумів, що рано чи пізно це станеться. Що прийму командування якоюсь бригадою ДШВ. Так, я мав розмову з теперішнім командувачем ДШВ (Олегом Апостолом, який до цього очолював 95 одшбр), який уже дізнався, що він іде на підвищення, і сказав мені, що буду комбригом. Ну окей.
Чи було лячно?.. Ні. Це відповідальність, яку на себе потрібно брати. Тоді вже Курська операція була в розпалі…
В принципі, нормально. Я до цього йшов усе своє військове життя, скажімо так (усміхається).
Та й “95-ка” для мене не була чужою. До того, як стати комбригом, я був заступником командира цієї бригади.
– Який епізод Курської операції став для вас найскладнішим?
–Це зима 2025 року. Коли росіяни застосували підрозділи з КНДР. Вони масово наступали по класиці совдепівських книжок, ішли ротами.
Уявляєте: рота вийшла з посадки – і сто людей біжать по полю на позиції нашого відділення.
Це було найскладніше, тому що при нанесенні вогневого ураження, зрозуміло, ми 50% із них вбивали ще на підходах, але 50% – все ж добігали.
Це був важкий період, він тривав десь два тижні – оці от накати по 50-70 корейців.
Але, як я казав тоді: корейців може зупинити тільки американська зброя. Ми відпрацьовували по них із Bradley, великокаліберних кулеметів “Браунінг”, артилерії. Застосовували все, що було.
Bradley дуже непогано тоді працювали:
корейці бігли по посадці – виїжджали наші Bradley і зрізали посадку разом із корейцями.
Але було складно. Цього противника не можна недооцінювати. Корейці були ідеологічно налаштовані. Не знаю, за кого вони воювали: чи за Кім Чен Ина, чи за когось іншого…
Були такі моменти, коли бігли семеро корейців, залітав наш FPV, щоб відпрацювати по них – і один із корейців спеціально вибігав із групи, щоб узяти на себе удар дроном, однак решта щоб продовжила просування.
Вони були налаштовані підривати себе гранатами, та в полон не здавалися. Відстрілювалися до останнього патрона, коли мої десантники заходили зачищати посадку. А потім, коли вже не було патронів, підривали себе.
Тому ми в полон не могли взяти корейців десь протягом двох тижнів. У нас було декілька спроб взяти в полон поранених корейців – але все не складалося.
– Ви бачили всі ці штурми на моніторі. Що відчували в той момент?
– Найбільший страх – не встигнути підтримати своїх військовослужбовців. Не встигнути зробити все можливе, щоб корейці не змогли добігти до моїх десантників.
Тому ми робили все для того, щоб ці… (підшукує слово для позначення солдатів із КНДР) не добігали до моїх десантників.
Як з АГС працювали по них, так і “хаймарсом“. Ракет використовували в день десь по 15 штук на одному напрямку бригади. Вони ж (корейці) штурмували не двійками-трійками, а по 50-70 осіб. Гріх було по них не бити із “хаймарсів”. Тому я запрошував підтримки в тодішнього командувача ДШВ генерал-майора Ігоря Скибюка. Він віддавав команду – і “хаймарси” працювали.
Так, мав цілковиту підтримку мого старшого начальника. Він теж бачив усе в онлайні, все розумів та усвідомлював, чим це може обернутись. Бо та хвиля корейців просто не закінчувалася, вона могла змести наш передній край…
У яких кількостях зараз берете полонених? Хто потрапляє в полон?
– Найбільше полонених брали на Курщині, потім тенденція пішла на спад. Крайня спроба була десь тижні три тому. Ми вели двох [полонених] військовослужбовців РФ, але їх не дали вивести – вбили свої ж. Скидами. Наш військовий тоді не постраждав.
Першого корейця, якого взяли в полон Сили оборони України, взяли саме десантники 95-ї бригади. Згодом ще одного взяли військові ССО.
І я вам скажу, що нам трапився серйозний боєць: дев’ять років контракту в армії КНДР, снайпер, спецпризначенець. Але в армії РФ він був звичайний піхотинцем-штурмовиком у 92-й бригаді, яка брала участь в Курській операції. Нормальний був “джекі чан”, але під час потрапляння в полон зламав руку і щелепу.
Спочатку мені командир батальйону доповідав, каже: “Командире, ми взяли в полон корейця!”. Я попросив сфотографувати. Дивився на фото і думав спочатку, що то якийсь бурят, а не кореєць… Кажу: “Ану поторсай його, хай щось корейською нявкне”. І через перекладач таки зрозуміли, що він справді кореєць.
Військовий квиток у нього був Російської Федерації, начебто з Туви. Але на місці підпису стояли корейські ієрогліфи. Без фото.
Конкретно цього взяли в полон, коли штурмував наші позиції. Десь протягом дня ми ті штурми відбивали. Наші десантники ліквідували тоді приблизно роту корейців – тільки один він залишився і йшов на точку, яку мав зайняти. Але там були наші.
Він спочатку не зрозумів навіть, що потрапив у полон. Думав, що це росіяни. А коли побачив авто з трикутником – почав тікати. Намагався голову розбити об стовп високовольтний.
Зрештою, про цього корейця говорив і президент України. А Південна Корея заявляла, що готова його забрати до себе.
Наші ж військові, котрі брали його в полон, отримали ордени “За мужність”. Це номер обслуги автоматичного станкового гранатомета та оператор БПЛА – саме вони взяли в полон спецпризначенця армії Північної Кореї на Курщині.
“Надходження на дрони варто збільшити”
– Як вам воюється у складі корпусу? Чи змінилося принципово застосування військ із переходом ЗСУ на корпусну систему?
– Ми в складі корпусу лише третій місяць. Чи є зміни принципові?.. Омолодився колектив в контексті управління нами. І комкор Волошин, і його начальник штабу – всі молоді офіцери, які недавно були командирами бригад.
Принципово поки що для нас нічого не змінилося щодо застосування. Тому що ми як були на цьому напрямку, так і залишаємось. У подальшому – побачимо. Можливо, колись корпус виведуть, зберуть усі бригади, які входять в корпус – та й будемо якийсь… нормальний рух робити (усміхається).
– Як вам працювати із комкором Волошиним?
– Нормально, комфортно. Ми служили в одній бригаді, знайомі з 2017 року. Я був заступником командира свого батальйону, а він прийшов із 25-ї бригади заступником командира 90-го батальйону.
– Яка зараз роль дронів у вашій бойовій роботі на цьому напрямку?
– Працюємо тут на різних видах: дрони-перехоплювачі, ударні БПЛА, розвідники тощо. Це комплекс роботи.
– Фонд “Повернись живим” вас хвалить за перше місце в “Дронопаді“.
– Чому ми одні з найкращих в “Дронопаді”? Бо багато уваги надавали навчанню екіпажів, виділялись на це ресурси. Фахівців ми реально навчили, і зараз у мене в бригаді багато екіпажів, які літають і перехоплюють всі БПЛА, починаючи від ударних і закінчуючи розвідувальними.
У серпні в нас було 79 збитих цілей, у вересні вже збили понад 100, ще до кінця місяця. У цьому місяці ми збили “Форпост”, ціна питання – 7 млн доларів, найдорожчий БПЛА в Росії. Пошкодили “Оріон” разом із “мадярами”… Ми можемо і вести ціль, і знаходити, і знищувати.
За напрямком бомберів та FPV теж побудували роботу. Якщо коротко, в нас кожен батальйон у бригаді може самодостатньо працювати на будь-якому напрямку без бригади, і він себе буде повністю забезпечувати і розвідкою, і ударною складовою БПЛА, і навіть дроном-перехоплювачем.
Такий формат роботи створювався ще при попередньому командирі бригади. Я ж наразі все розвиваю та масштабую.
Щодо операцій по повітрю, знову пригадаю збиття БПЛА “Форпост”: ми засікли його ще на Курщині, наш дрон-перехоплювач наздогнав і збив його.
Чому саме цей випадок я згадую? Бо “Форпост” ми уражали вже разів чотири. Але як уражали: то плата ініціації не спрацювала, то не могли його наздогнати… Тому “Форпост” був для командира дивізіону “гештальтом”, який він все ніяк не міг закрити. І ось у вересні це сталося. Він мені не звітував словами, поки сам не перевірив, що “Форпост” реально впав, є відеопідтвердження.
Щодо бомберів чи FPV, то чи не щодня є унікальна операція [із їх використанням]. Бо такі дрони – це зараз універсальний технологічний солдат на полі бою: і мінує, і вбиває противника, і закидає на позицію провізію та боєкомплект, щоб менше наражати на небезпеку своїх військовослужбовців. Все це робиться зараз дронами.
Загалом дронів вистачає. Але непогано було б, якби збільшилося надходження в бригаду БПЛА різних типів. Так, щомісяця держава виділяє кошти на закупівлю дронів. Але коштів недостатньо, щоб повністю забезпечити дронами.
Тому що, на жаль, зараз БПЛА – це розхідний матеріал. Щодня ми можемо втрачати, з різних причин, по 5-10 дронів. Тому незле було б збільшити забезпечення коштами саме на цей напрямок, щоб бригада ще ефективніше виконувала поставлені перед нею завдання.
“Робот нікуди не піде без людини”
– Чи маєте на озброєнні НРК, наземні роботизовані комплекси? Яка їх частка від потреби? Які завдання вони здебільшого виконують?
– Маємо, але не скажу, що дуже велику кількість. Частка від потреби наразі – орієнтовно відсотків 35. Але в нас тільки нещодавно ввели в штат відповідні роти і взводи НРК, тому ми лише почали цей напрямок розвивати.
НРК реально працюють: логістика, евакуація з точок збору, доставка до мінометних позицій. Тому що на пікапах не завжди можна під’їхати, логістика там буває ускладнена. А за допомогою НРК (наприклад, на “Термітах”) можна це зробити ефективніше.
– Чи справді за роботами майбутнє? “Воюватимуть роботи, а не люди”?
– Я дотримуюся думки, що вони візьмуть на себе якийсь відсоток ведення бойових дій, але без людей ми не обійдемся. Надіятися на те, що НРК та БПЛА нам перекриють все, а ми будемо спокійно сидіти в київській кав’ярні – так не буде. Дрони треба забезпечувати, обслуговувати. Потрібні пілоти, екіпажі тощо.
Для розуміння: щоб працював один роботизований комплекс – наприклад, “Терміт” – потрібні: пілот, який ним управляє; група, яка охороняє; пілоти, які літають на ретрансляторі… Це десь вісім військовослужбовців, залучені для того, щоб один робот з’їздив туди і назад.
Ну, і далі: заряджання, обслуговування, споряджання тощо. Тому люди в цьому процесі будуть стовідсотково.
Робот нікуди не піде без людини. Не можна шаблонно стверджувати: або нам потрібні люди, або нам потрібні роботи. Я підходжу до цього гнучко: “50 на 50”.
– Ще щодо зброї. Який засіб вогневого ураження на озброєнні “95-ки” особливо тішить вас своїм результатом?
– Якщо брати з бойових машин, то американська Bradley. Це дуже потужна бойова машина, яка зберігає екіпаж. У неї дуже хороша броня, нормальне озброєння.
Також хороші “страйкери”.
Що стосується артилерійських систем – то це 105-й калібр L-109, М777.
До речі, серед загальновійськових бригад наша артилерія зберігає за собою перше місце щодо знищення ворога, інженерних споруд, техніки тощо. А в рейтингу артилерійських бригад ЗСУ ми в серпні були на першому місці, зараз – на другому.
Але звертаю увагу: це – серед артилерійських бригад, а ми – десантно-штурмова бригада. Моя філософія як командира: розвивати всі напрямки. І безпілотні системи, і артилерію, і підготовку. На всіх напрямках ми маємо бути найкращі.
– Як у вас зі снарядами для арти?
– “Снарядного голоду” в бригаді наразі немає. Щодня мені доповідають, скільки бригада вистрілює боєприпасів. Ідеться про сотні снарядів різних калібрів на моєму напрямку.
Пік використання боєприпасів припав на час наступу корейців, тоді було понад пів тисячі за добу різного калібру.
Знаєте, що кепсько? У бригаді немає літаків чи вертольотів! (сміється).
“Те, що в ДШВ “всі йдуть на м’ясо” – це легенда. У нас люди можуть стояти й в обороні”
– Люди в “95-ці”. Чи задоволений ви, як кадровий офіцер-десантник, підготовкою рядового солдата ДШВ в нинішній війні? Що можна поліпшити?
– Ми дуже багато боролися за покращення підготовки всередині Десантно-штурмових військ. Їздили в навчальний центр [ДШВ], проводили там збори, аналізували, що нам треба для підготовки штурмовика. Мета – щоб солдат приходив у бригаду максимально підготовленим.
І ми досягли певних результатів: зараз ми отримуємо людей, які приходять із наших навчальних центрів більш підготовленими до бойових дій. Але, звісно, потім кожна бригада його “під себе” ще додатково навчає, боєць проходить адаптаційний курс протягом 15 діб.
– Яка специфіка навчання та адаптації в бригаді ДШВ?
– У бригаді ми ще краще готуємо особовий склад для конкретних задач. Не завжди завдання може бути “штурмувати”. І не кожен військовослужбовець може штурмувати.
Те, що “всі йдуть на м’ясо” – це легенда. Є люди, які можуть стояти в обороні в міру своїх фізичних можливостей. А є люди, які, наприклад, навпаки, хочуть вести активні бойові дії, а не стояти в обороні. Всі ці моменти в бригаді я враховую.
– Раніше служити десантником було почесно. Тепер є “легенди”. Як тепер справи із комплектуванням? Як набираєте людей?
– Загалом люди зараз, на жаль, бояться армії… Але в 95-й бригаді нормальна рекрутингова компанія – відкрита, доступна, працюють “гарячі лінії”. Також ТЦК дають ресурс… Поповнення в моїй бригаді реально непогане. Не буду називати цифри, але непогане.
– Контракт “18-24”: як у “95-ці” справи з цією програмою? Чи йде молодь до вас?
– Програма працює: у ній все по-чесному, все прозоро. В мене було близько сотні контрактників за цією програмою, набрали за два місяці.
Але загалом кількість охочих пішла на спад. Хоча, як тільки цю програму ввели – був сплеск добровольців.
– Який середній вік десантника 95 одшбр?
– Важко вирахувати, але, мабуть, приблизно 35-40 років. Можливо, навіть 39 років – верхня межа… Хоча є в бригаді і “ветерани трьох кампаній” (сміється).
“У Шервудському лісі за один день я втратив двох командирів рот і командира мінометної батареї”
– Давайте трохи занотуємо для історії. Як склалася ваша географія бойових дій із 24.02.2022 року і до сьогодні? Яким був ранок 24 лютого?
– Звичайний ранок: прилетіли ракети в Костянтинівку, Дружківку, Краматорськ. Мій батальйон весь зібрався і виїхав на розосередження з ППД, щоб не наражати на небезпеку особовий склад.
Батальйон на момент вторгнення перебував у резерві. Потім надходили команди, на який напрямок нам вирушати, кому яку роту передавати тощо. Тоді одна моя рота поїхала у 25-ту бригаду на напрямок Авдіївки, інша – в напрямку Зайцевого. Згодом одну роту мені повернули, почався прорив з боку Харкова, Чугуєва. Мене направили на Ізюм. Ми обороняли Ізюм в лютому-березні 2022-го.
13 березня 2022 року росіяни форсували річку, зайшли в Кам’янку. З Ізюма нас забрали, ми перебували в обороні на стику Харківської і Донецької областей – Долина, “Шервудський ліс”, Яцьківка…
Що було складно на той час?.. Ізюм. Росіяни рівняли місто з землею – авіабомбами, ракетами, артилерією. Ми підірвали всі мости, і вони не могли перейти на іншу сторону.
Важко було і в “Шервудському лісі” (ділянка оборони в лісовій місцевості поблизу села Богородичне на Донеччині – “Н”) – за один день я втратив двох командирів рот і командира мінометної батареї, це все кадрові офіцери. Це було найважче.
Один із ротних – Іван Кримський, про якого ми говорили з вами у 2021-му…
“От скажімо командир роти Іван Кримський. Я з ним раз перетнувся – і забрав до себе в батальйон, бо побачив, що він нормальний, голова на місці і його можна рухати далі по посаді”, – розповідав тоді Маришев про свого ротного.
Навесні 2022-го Іван загинув…
У “Шервудському лісі” було складно й тому, що це дуже густий листяний ліс. І в ньому треба було тримати оборону. Відстань між позиціями у нас була 20-30 метрів. Якщо ця дистанція ставала більшою, противник міг уже пройти між позиціями.
Були випадки, коли тривала евакуація наших поранених, а за п’ять метрів проходить противник – і вони одне одного не бачать. Противник заходив нам у тил, і ми заходили противнику в тил. Спочатку був хаос. Але потім ми все підрівняли та вичистили. Було складно, реально складно.
– У липні 2022 року ви були нагороджені Хрестом бойових заслуг. Розкажіть, за що.
– Це не моя нагорода, це нагорода всіх моїх військовослужбовців, всього 90-го батальйону – за результативні дії на полі бою на початку повномасштабного вторгнення. Так, під моїм керівництвом. Але мої бійці зробили дуже багато робити.
– Ви кадровий військовий. За 11 років війни довелося втрачати побратимів. Як ви проживаєте ці втрати? Як згадуєте?
– Це реально складно… Особливо важко було в перші дні повномасштабної війни – всі мої військові були кадрові контрактники. Я всіх знав поіменно… Завжди складно втрачати. Але ж ми військові, а це – війна. Без втрат – ніяк.
Про запас міцності, родину та шлях закінчення війни
– Як військовослужбовці сприймають політичний фон цієї війни? Чи сприймають взагалі? Чого очікують від Трампа?..
– Повторюся: ми ж військові. І наша справа не залежить від заяв політиків. У нас щодня триває війна.
У спілкуванні зі своїми військовослужбовцями я не відчуваю, що вони демотивовані на фоні якихось там новин чи заяв.
Бо чи правильно сподіватися, що за нас хтось щось зробить, помахає чарівною паличкою і все закінчиться? Я в це не вірю. Тому працюємо, як і працювали до цього.
– На російсько-українській війні ви з 2014 року. Коли вона може завершитися, на вашу думку? Чим?
– Рано чи пізно війна закінчиться. Напевно, якимись все ж переговорами, на якихось певних умовах. Але на даний час я не бачу можливості, як це можна зробити, не бачу умов.
Те, що війна не завершиться військовим шляхом – це 100%. Але потрібен ще, напевно, якийсь час, щоб економічно дотиснути Російську Федерацію. Щоб вони вже зрозуміли, що не “стягують” вести далі війну – і таким чином покращити українські позиції.
Тому ми, військові, робимо свою роботу – а далі будемо бачити.
– Який ваш особистий запас міцності?
– Та, бл***ь, він у мене бездонний! Поки ще вистачає! (усміхається).
– Чи маєте вільний час? Якщо так – як його проводите?
– Вільного часу обмаль. Постійно десь на виїзді: по підрозділах, працюю з командирами батальйонів, на полігонах. Але мені не так важко, як військовим в окопах.
Якщо є вільна хвилина – вмикаю серіал, читаю книги.
– Що читаєте?
– От, наприклад, “Із крові й попелу” (романтичне фентезі, перша книга із серії “Кров і попіл” американської письменниці Дженніфер Лінн Арментраут – “Н”). Порадив командир 80 одшбр. Поїхали в книгарню, мовляв, давай купимо книжку. А я дивився до цього серіал “Гру престолів”. Почав читати. Цікаво.
Чимало навколовійськової літератури читаю теж (показує книжку “Поля битв” Герберта Макмастера). А це “легеньке” таке теж читаю (показує книжку Едіт Еґер “Вибір” про перебування в концтаборі Аушвіц).
Чи була у вас відпустка? Як провели?
– Була, відпочивав із сім’єю. І стараюся, щоб усі мої солдати, сержанти, офіцери теж ходили у відпустки. Адже якщо людина поїхала з бойового середовища і відпочила з родиною, то вона потім буде значно більш мотивовано працювати. Людина не може безвилазно сидіти на “нулі”, тоді її ККД впаде до нуля.
– Хто вас підтримує в тилу?
– Дружина, дві доньки.
– Про що ви мрієте?
– Хочу купити мотоцикл. Але дружина забороняє, бо каже, що я такий парубок… ще ногу зламаю (усміхається).
Але про що я мрію реально?.. Спостерігати, як ростуть мої діти, як навчаються. Я жодного разу не перевіряв домашню роботу, щоденник. Тому це і є моя найбільша мрія.